Диссертации и авторефераты Украины
Перейти на каталог
Каталог авторефератов

Я ищу:
Диссертация / Автореферат

По вопросу доставки диссертации по этой теме пишите на электронный адрес: info@disser.com.ua
Тема автореферата диссертации: Пізній палеоліт степів південного заходу України: хронологія, періодизація і господарство 2005 года.
Источник: Автореф. дис... д-ра іст. наук: 07.00.04 / І.В. Сапожников; НАН України. Ін-т археології. — К., 2005. — 32 с. — укp.
Аннотация: Досліджено пізній палеоліт степів південного заходу України, що базується на одержаних археологічних матеріалах. Запропоновано оновлену концепцію інтерпретації розвитку пізнього палеоліту регіону, яка стосується території усього півдня Східної Європи. Створено геохронологічну схему, на підставі якої реконструйовано картину природно-кліматичних змін, що мали місце у зоні степів в епоху пізнього палеоліту. Розроблено нову хронологічну колонку пам'яток, яка містить значною мірою уточнені датування кількох стоянок і комплексів. Узагальнено матеріали щодо залишків жител і господарсько-побутових комплексів зони степів, здійснено їх соціальну, функціональну та сезонну інтерпретацію. Базуючись на концепції історико-культурних областей, технокомплексів і археологічних культур одержано нові дані щодо послідовності культурних явищ на півдні Східної Європи протягом доби пізнього палеоліту. Розроблено оновлену триступеневу історичну періодизацію пізнього палеоліту регіону. Значною мірою уточнено та доповнено положення про степову пізньопалеолітичну природно-господарську область.

Текст работы:

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ АРХЕОЛОГІЇ




САПОЖНИКОВ ІГОР ВІКТОРОВИЧ



УДК  903”6325”(477.73/.74)(043.3)


ПІЗНІЙ ПАЛЕОЛІТ СТЕПІВ ПІВДЕННОГО ЗАХОДУ УКРАЇНИ:

хронологія, періодизація і господарство




Історичні науки 07.00.04 археологія





АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук










Київ 2005


Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті археології НАН України


Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Гладких Михайло Іванович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

професор кафедри археології та музеєзнавства


доктор історичних наук, старший науковий співробітник

Анікович Михайло Васильович,

Інститут історії матеріальної кільтури,

Російська Академія наук, провідний

науковий співробітник відділу палеоліту


доктор географічних наук, старший науковий співробітник

Матвіїшина Жанна Миколаївна

Інститут географії НАН України,

заввідділом палеогеографії


Провідна установа: Інститут українознавства імені Івана Крипякевича

НАН України, відділ археології, м.Львів


Захист відбудеться 17 січня 2006 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.234.01 при Інституті археології НАН України (04210 м.Київ, просп.Героїв Сталінграда, 12).


З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Інституту археології НАН України (04210 м.Київ, просп.Героїв Сталінграда, 12)


Автореферат розісланий                                           7 грудня 2005 р.


Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук                                                                  Є.І.Архипова 

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ


Значна частина історії людства припадає на пізній (верхній) палеоліт. Ця епоха характеризується появою у Східній Європі людини сучасного типу Homo sapiens, колективи якої протягом ранньої пори пізнього палеоліту витіснили своїх попередників неандертальців. Саме у пізньому палеоліті прадавніми людьми була освоєна уся територія сучасної України. Найбільша кількість та щільність поселень цього часу, завдяки багаторічним польовим роботам багатьох дослідників, зафіксована в її південній частині, зокрема, в зоні причорноморсько-азовських степів.

Актуальність теми обумовлена назрілою потребою створення на базі сучасних теоретичних і методичних розробок монографічного дослідження одного з найдавніших періодів історії Південної України. Робота присвячена узагальненню значних за обсягом матеріалів пізнього палеоліту степів південного заходу України, їх аналізу та інтерпретації з залученням даних з усього півдня Східної Європи, в тому числі з територій Республіки Молдови та Російської Федерації.

Звязок роботи з науковими програмами. Праця є складовою частиною наукової теми Інституту археології Національної Академії наук України “Історія та археологія Північно-Західного Причорноморя” (№ держреєстрації 0101U004315), у якій автор виконує розділ Палеоліт”. 

Мета і задачі дослідження. Метою работи є реконструкція історичних процесів в епоху пізнього палеоліту в причорноморсько-азовських степах та в цілому на півдні Східної Європи.

Задачі дослідження такі:

1) Характеристика, узагальнення і аналіз матеріалів памяток степів південнного заходу України, значна частина яких була знайдена і досліджена автором.

2) Створення геохронологічної схеми для пізнього палеоліту півдня Східної Європи.

3) Аналіз змін природніх умов зони степів і рівня Чорного моря у другій половині пізнього плейстоцену.

4) Розробка детальної хронологічної колонки памяток пізнього палеоліту степів Північного Причорноморя.

5) Визначення послідовності культурних явищ на півдні Східної Європи.

6) Розробка загальної періодизації пізнього палеоліту регіону.

7) Деталізація концепції степової природно-господарської області.

Обєктом дослідження є історія первісного населення півдня Східної Європи в епоху пізнього палеоліту.

Предметом дослідження є археологічні памятки і знайдені на них обєкти (залишки жител, фауністичні й палінологічні матеріали, камяні та кістяні артефакти).

Методи дослідження. У роботі комплексного використані такі методи і підходи: кореляційний, хроностратиграфічний, палеогеографічний, статистичний, типолого-класифікаційний, картографічний, етнографічного моделювання, основним з яких є порівняльно-історичний.  

Наукова новизна. Дисертація є першою в історіографії загальною роботою синтетичного характеру, яка присвячена пізньому палеоліту степів південного заходу України, що базується на археологічних матеріалах, здобутих автором та іншими вченими. Її наукова новизна визначається передусім тим, що у роботі запропонована оновлена концепція інтерпретації розвитку пізнього палеоліту регіону, яка у більшості аспектів стосується території усього півдня Східної Європи. При цьому автором були вперше або по-новому розвязані чи висвітлені наступні проблеми та конкретні питання:

1) Створена авторська геохронологічна схема, на підставі якої реконструйована картина природно-кліматичних змін, що мали місце в зоні степів в епоху пізнього палеоліту.

2) Розроблена нова хронологічна колонка памяток, яка містить значно уточнені датування низки стоянок та комплексів.

3) Узагальнена уся сукупність матеріалів по житлам і господарсько-побутовим комплексам зони степів, на базі чого зроблена їх соціальна, функціональна та сезонна інтерпретація.

4) На підставі концепцій історико-культурних областей (ІКО), технокомплексів (ТК) та археологічних культур (АК) отримана нова картина послідовності культурних явищ на півдні Східної Європи протягом пізнього палеоліту.

5) Розроблено оновлену трьохступеневу історичну періодизацію пізнього палеоліту регіону.

6) Значно уточнено та доповнено положення про степову пізньопалеолітичну природно-господарську область (ПГО).

Теоретичну цінність дослідження становлять теоретичні узагальнення, критична оцінка наявних і висунення власних наукових положень і гіпотез, які детально обгрунтовані на базі порівняльно-історичного методу; в отриманні нового наукового знання на основі вивчення та аналізу значного обсягу матеріалів.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані для вдосконалення методики аналізу археологічних джерел, зокрема, для датування памяток, при написанні узагальнюючих праць з первісної історії України і Східної Європи, а також для розробки лекційних та спеціальних курсів в університетах та інститутах.

Джерелознавча частина роботи буде використана для створення “Зводу памяток історії та культури України”, у музейно-експозиційній і фондовій роботі та у науково-просвітницькій діяльності.

Особистий внесок здобувача. В роботі використані матеріали, які автор здобув особисто. Ним знайдено понад 60 нових памяток, проведені розкопки стоянки Велика Акаржа та досліджені інші поселення (Чобручі, Камянка та ін.).

У монографії, написаної разом з Г.В.Сапожниковою і Г.Ф.Коробковою (1995), автору належить вступ і заключний розділ, присвячений культурній та господарській специфіці зони степів. У статтях з палеогеографом С.І.Медяник (1992), археозоологом О.П.Секерською (2001) і трасологом Г.В.Сапожниковою (1989; 1992; та ін.) автором написана археологічна складова і зроблені висновки. У статтях з В.Г.Петренко, Л.Ю.Поліщук (1993), В.Я.Сорокіним (2005) та іншими археологами ним написані розділи, що стосуються матеріалів пізнього палеоліту та їх інтерпретації. У статті з С.О.Дворяниновим (2002) автору належить історіографічний розділ, а стаття з Ю.В.Кухарчуком (2004) написана на паритетних засадах. 

Апробація роботи. Усі аспекти дисертації апробовані на наукових засіданнях відділу археології Північно-Західного Причорноморя Інституту археології НАН України. Головні положення відображені у публікаціях і доповідях автора на наукових міжнародних та регіональних конференціях у Києві (1989, 2001, 2004), Винниці (1990), Донецьку (1989, 2004), Запоріжжі (1989, 1996), Луганську (1990), Одесі (1992, 1993, 2001, 2003), Полтаві (1989), Херсоні (1990), Білгород-Дністровську (1990, 1995), Камянець-Подільську (1989), Лубнах (2003), Рені (1989), Кишиневі (1988), Санкт-Петербурзі (1989, 1990, 1994, 2003), Новосибірську (1990), Костьонках (Росія, 2004, 2005), Ростові-на-Дону (2005), Нерї (Іспанія, 2004), Вероні (Італія, 2005), Будапешті (Угорщина, 2005).

Публікації. Основні результати дослідження відображені в більш як 80 наукових працях, в тому числі двох монографіях (одна у співавторстві з Г.В.Сапожниковою і Г.Ф.Коробковою) та одній брошурі. 28 робіт опубліковано у фахових наукових виданнях. Ще 20 праць вийшли в світ у збірках наукових статей та журналах різного профілю, а решта у тезах доповідей конференцій та симпозиумів.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, семи розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури та двох додатків. Основний текст 353 сторінки, додаткова інформація 228 сторінок (список використаних джерел 1001 позиція і список скорочень на 102 стор.; додаток А, таблиці 12 стор.; додаток Б, ілюстрації 114 стор.). Загальний обсяг 581 сторінка.


ЗМІСТ РОБОТИ

ВСТУП

У вступі подано загальну характеристику теми дослідження, визначено його актуальність, новизну, часові межі, мету і завдання. Особлива увага приділена характеристиці регіону степів південного заходу України, який розглядається як частина сучасної степової природно-екологічної зони. Згідно зоо- та ботаніко-географічного районування, кордон між степовою і лісостеповою природніми зонами простягається у напрямку південний захід північний схід приблизно по лінії: гирло р.Прут Тирасполь Ананьїв Первомайськ Кременчуг південніше Полтави та Харкова. На заході регіон обмежений пониззями рік Дунай і Прут, на півдні берегом Чорного моря, а на сході його межа є умовною та проведена по межиріччю Інгул-Інгулець та пониззю Дніпра. Географічно регіон є частиною території Причорноморської низовини Східноєвропейської рівнини і може бути визначений також як “південно-західні степи”, що складають більшу частину власне причорноморських степів. 

РОЗДІЛ 1. ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА. ІСТОРІОГРАФІЯ.

МЕТОДИКА ДОСЛІДЖЕННЯ

Дослідженням палеоліту південно-західних степів передували випадкові палеонтологічні знахідки, а також розкопки О.Д.Нордмана у карстових печерах Одеси і Нерубайського (1846-47). Початок власне наукових робіт повязаний з відкриттям Ф.А.Козубовським пізньопалеолітичної стоянки Анетівка в басейні Південного Бугу (1930). У 1938 році Т.Г.Грицай знайшов печеру Іллінку, розкопану як палеонтологічне знаходження А.Д.Рощіним, А.В.Добровольським і І.Г.Підопличком за участю П.Й.Борисковського, С.М.Бібікова, П.П.Єфименка та ін. (1938-41, 1944-46).

У середині 1950-х років на території регіону розпочались планомірні пошуки і розкопки памяток. В.І.Красковський (1954-1970) та Одеський палеолітичним загін Ленінградського відділенння Інституту археології АН СРСР під керівництвом П.Й.Борисковського (1954-68) знайшли й дослідили такі стоянки, як Велика Акаржа, Камянка та чимало місцезнаходжень (Барабой ІІ, ІІІ та ін.). Тоді ж А.М.Кремер виявив стоянку Михайлівку (1957; з 1964 р. Білолісся).

З інших робіт 1960-х років особливе значення мали розкопки В.Н.Станком і Г.В.Григорєвою стоянки Сагайдак І (1967), а також відкриття О.В.Гудковою місцезнаходжень Зелений Хутір І і ІІ (1969). З 1978 року дослідження Степового Побужжя проводить Причорноморська експедиція під керівництвом В.Н.Станка. Її співробітники виявили близько 30 памяток, з яких розкопувались Анетівка І, ІІ та ХІІІ.

Починаючи з 1968 року автор відкрив близько 60 стоянок та місцезнаходжень, в том числі понад 20 на території Молдови. Значні колекції матеріалів зібрані ним на Зеленому Хуторі, Кулударі, Камянці, Барабої ІІІ, Лапушні, Отарику, Роксоланах та ін. Розкопки проведені у Чобручах (1979) та Великій Акаржі (1988-93). Ще однією виразною памяткою степової частини Молдови є стоянка Калфа в гирлі річки Бик, знайдена та досліджена С.І.Коваленком (1984).

Загалом у південно-західних степах на сьогодні відомо близько 150 памяток. З них розкопані 9 та ще не менш як 10 репрезентовані виразними зборами матеріалів на поверхні. Колекції деяких з них частково втрачені (Анетівка, Іллінка), інші описані не повністю (Анетівка ІІ, Сагайдак І), але в цілому матеріали більшості стоянок опубліковані в літературі доволі вичерпно. Кілька памяток (Іллінка, Анетівка І та ІІ, Велика Акаржа, Михайлівка) досліджені комплексно, з залученням геологів, палінологів та палеонтологів. Для пяти основних памяток наявно 12 абсолютних дат. Таким чином, джерельна база пізнього палеоліту степів південного заходу України є значною за обсягом і хронологічно репрезентативною. Разом з тим вирішення низки поставлених завдань неможливе без залучення джерел та матеріалів інших територій зони степів та півдня Східної Європи.    

Хронологія і періодизація памяток. Протягом тривалого часу єдиним комплексом пізнього палеоліту південно-західних степів залишалась Анетівка (Козубовський, 1935), оскільки більша частина знарядь Іллінки датувалась мустьєрським часом (Ефименко, 1953). У 1950-60-х роках через малу кількість відомих памяток дослідники зони степів користувались переважно хронологічними схемами та періодизаціями П.П.Єфименка (1953) та П.Й.Борисковського (1953), розробленими за матеріалами більш північних регіонів. Саме тому майже всі стоянки, знайдені і досліджені у ті роки (Велика Акаржа, Камянка, Михайлівка та ін.), були суттєво омолоджені.

З праць 1960-70-х років позитивну роль зіграли схеми М.І.Гладких (1969), С.М.Бібікова (1971), С.В.Смирнова (1973), В.Н.Станка (1975) та ін. Певний час степові стоянки датувались згідно чотирьохступеневій схемі В.Н.Станка (1980), яка доповнювалась ним (Станко, 1982; Cтанко, Смольянинова, 1985; Станко и др., 1989) та іншими авторами (Смольянинова, 1990; Григорьева, 1992; та ін.). У 1980-х роках зявились хронологічні колонки памяток Побужжя  (Сапожникова, 1986; Сапожникова и др., 1995), Приазовя (Кротова, 1985; 1986; Горелик, 1986), Нижнього Подніпровя (Оленковский, 1989; 1991), Нижнього Придністровя (Сапожников, 1987). На базі цих праць, схеми М.Ф.Веклича та перших абсолютних дат була розроблена хронологічна колонка памяток зони степів (Станко, Свеженцев, 1988), яка й досі не втратила своєї актуальності. Пізніше проблеми датування степових стоянок вирішувались О.О.Кротовою (1994; 2000; 2003; Krotova 1995; та ін.), Н.Б.Леоновою (Leonova, 1994), автором (Сапожников, 1995; 2003; та ін.), В.Н.Станком (1997) та ін.

З інших розробок за темою найбільш важливими є: по Криму (Колосов и др., 1990; Колосов, 1991; Бибиков и др., 1994; Cohen et al., 1996; Маркс, Монигал, 2000; Чабай и др., 1998; Чабай, 2000; Yanevich et al. 1996; Яневич 1999; 2000; Demidenko, Otte, 2000-2001; Демиденко, 2003; Степанчук и др., 2004); Нижньому Придністровю та Молдові (Борзияк, 1983; Сhirica et al., 1996; Коваленко, 1993; Kovalenko, 1995; Коваленко, Кетрару, 1999); півдню Східної Європи (Сohen, Otte, 1996; Сohen, Gorelik, 1998; Сohen 1999; Sapozhnikov, 2003; Сапожников, 2004; 2005) та більш загального характеру (Рогачев, Аникович, 1984; Аникович 1991; 2003; Anikovich 1992; Гладких, Станко, 1997; Залізняк 1998; 2000; Cohen, Stepanchuk, 1999; 2000-2001; Чабай, 2003; 2004; Djindjian et al., 2005; та ін.).

Отже, на сьогодні стосовно хронології памяток здобута значна кількість фактів, що потребують аналізу та узагальнення.

Культурна інтерпретація пізнього палеоліту півдня Східної Європы, виходячи з наявності різних підходів, визначається на різних рівнях. Найвищим з них є провінції і найчастіше регіон включається до середиземноморської (капсійської) провінції, вперше виділеній А.Брейлем (1912). Її кордони та характеристики пізніше уточнювали П.П.Єфименко (1938; 1953), С.М.Замятнін (1951), О.П.Окладников (1956).

Другий рівень представлений історико-культурними областями і вперше пізній палеоліт регіону включив до єдиної ІКО М.Я.Рудинский (1947), що підтримали О.О.Формозов (1959), П.П.Єфименко (1960), П.Й.Борисковський (1964), М.О.Бадер (1961; 1965), а пізніше М.В.Анікович (1992; 2001) та автор (Сапожников, 1992; 1995) та ін. Проти такого підходу виступили М.Д.Гвоздовер (1964; 1967), Г.В.Григорєва (1966; 1967) та інші автори, які виділили у степах декілька археологічних культур (АК), проти чого ніколи не виступав П.Й.Борисковський (1984). 

Археологічні культури є нижчим рівнем культурної інтерпретації і на сьогодні в роботах В.Н.Станка, М.Д.Праслова, О.О.Кротової, М.П.Оленковського, О.Ф.Гореліка, Л.Л.Залізняка, Д.Ю.Нужного, автора та інших в зоні степів виділена такі АК: нижньодністровська, акаржанська, анетівська, нижньодніпровська, муралівська, північно-приазовська, амвросіївська, камянобалківська, шан-кобинська, рогаликсько-царинківська та ін. Кілька АК, виділених В.Н.Станком, С.П.Смольяниновою та Д.Я.Телегіним (нижньодністровська, анетівська, передгребениківська та кримсько-білоліська) за своєю суттю є не культурами, а лініями генетичного розвитку.

Проблеми еколого-господарської інтерпретації. Зазвичай історію виділення та атрибуції степової природно-гоподарської області (ПГО) розпочинають зі статей П.П.Єфименка та П.Й.Борисковського початку 1960-х років, але насправді названі вчені говорили про господарську специфіку пізнього палеоліту степів ще у 1930-50-х роках, підкреслюючи короткочасність і сезонність стоянок, специфічний склад фауни та більшу роль збиральництва рослинних продуктів і молюсків, ніж у північніших районах. Принципово важливим було зауваження П.П.Єфименка, що характер культурних шарів Великої Акаржі та Амвросіївки свідчить “про дуже нетривале проживання, яке багато разів відновлювалось протягом якогось тривалого періоду часу”. Саме П.П.Єфименко першим помітив аналогію господарству пізньопалеолітичного населення степової області у способі життя північноамериканських індіанців (1960). Положення про степову ПГО критикувалось М.Д.Гвоздовер, Г.В.Григорєвою, а пізніше Н.Б.Леоновою, Є.В.Міньковим та іншими авторами, які відмічали різновидовий склад фауни деяких стоянок, наявність на них вогнищ, багать та ін. Далі у роботі висвітлено концепцію кризи мисливського господарства, а також різні підходи до інтерпретації поселень сезонний, функціональний (базові стоянки та мисливські табори), з точки зору тривалості використання та картографічний.

В процесі викладення методики дослідження особлива увага приділена визначенням таких понять як провінції та ІКО, а також технокомплекси (ТК; аналоги шляхи розвитку, варіанти індустрій, фації та ін.). Для пізнього палеоліту регіону притаманні оріньякоїдний, селетоїдний та граветоїдний ТК. Найбільш вдалі їх визначення запропонував М.В.Анікович (1998, 2003), причому в них відсутні відсоткові показники тих чи інших груп знарядь або виробів. Особлива увага приділена поняттю археологічних культур та їх атрибуціїї у степовій зоні. Зауважимо, що для вирішення питань хронології памяток та періодизації пізнього палеоліту застосування концепції АК є менш продуктивним, ніж ТК. Водночас автор не спростовав можливості та необхідності виділення АК, але підкреслив нагальну потребу ревізії низки культур, атрибутованих за різними принципами (генетичним та синхронно-територіальним), які нерідко неможливо співставити між собою.

Відзначено також, що традиційним визначенням АК більш відповідають більш пізні культури часів фінального палеоліту. В цілому автор є прибічником багаторівневого і різнобічного аналізу матеріалів пізнього палеоліту того чи іншого регіону, що передбачає їх розгляд з точок зору різних концепцій та підходів провінцій, ІКО, ТК, АК та ін. При цьому аутентичність отриманих висновків залежить в першу чергу від якомога точного датування як окремих памяток, так і їх груп, виділених за тими чи іншими ознаками.

РОЗДІЛ 2. ГЕОХРОНОЛОГІЯ І ПАЛЕОЕКОЛОГІЯ

На початку розділу підкреслюється важливість використання у палеолітознавстві геохронологічних схем і необхідність розробки єдиної схеми для півдня Східної Європи. Надійним підгрунтям для цього є фундаментальні праці М.Ф.Веклича та його групи, палінологічна схема Н.П.Герасименко (1997; 2004), а також досягнення зарубіжних вчених. Кореляція схем М.Ф.Веклича та інших авторів зведена у спеціальній таблиці. Зроблено висновок, що всі фази глобальних змін клімату, які мали місце від 40 до 10 тис. років тому (ВР), зафіксовані у зоні степів якщо не літологічними, то, як мінімум, палінологічними методами.

Окремо розглянуті проблеми абсолютного датування природних фаз часу другої половини пізнього плейстоцену. Важливо, що цінні палеогеографічні матеріали (датовані фауністичні комплекси та палінологічні колонки) були отримані в процесі дослідження багатьох памяток пізнього палеоліту степів південного заходу України (Іллінки, Сагайдака І, Великої Акаржі, Анетівки І і ІІ, а також Михайлівки).

Автором розроблена така загальна хроностратиграфічна схема для часів пізнього палеоліту:

Рання пора (= дофіновському горизонту схеми М.Ф.Веклича) 32-22 тис. років ВР. З трьома рівнями: нижнім близько 32-28 тис. років ВР, середнім 28-25 тис. років ВР та верхнім 25-22 тис. років ВР, які в цілому відповідають трьом теплим фазам арсі, мезьє і тюрсак.

Середня пора (= ранньопричорноморському підгоризонту) 22-16,5 тис. років ВР. Розділена на три рівня: нижній 22-20 тис. років ВР, середній 20-18 тис. років ВР та верхній (= дріасу-Іа) 18-16,5 тис. років ВР. У ній наявна тепла фаза ложері (21-20 тис. років ВР), що розділяє два льодовикових піки, другий з яких (19-18 тис. років ВР) був максимально холодним.

Заключна (пізня) пора (разом = середньо- і верхньопричорноморському підгоризонтам) 16,5-10,3 тис. років ВР з трьома рівнями: нижнім 16,5-15,0 тис. років ВР, середнім 15,0-13,0 тис. років ВР (дріас-Іб, рауніс, дріас-Іс) та верхнім 13,0-10,3 тис. років ВР (бьоллінг, дріас-ІІ, аллерьод разом пізньогляціальний інтерстадіал, а також стадіал дріас-ІІІ; усі разом = фінальному палеоліту).

В основних своїх моментах та датуваннях пір і рівней ця схема не суперечить побудовам інших вчених і може використовуваться як базова для створення колонки памяток та розробки періодизації не тільки пізнього палеоліту півдня Східної Європи, але й інших регіонів. Водночас вона є утилітарною, робочою і напевно буде уточнюватися в майбутньому.

Простежена автором динаміка змін природних умов зони степів у пізньому палеоліті може бути охарактеризована таким чином. Протягом ранньої пори епохи рослинність складалася зі степових ландшафтів з незначними острівними лісами, в яких переважали береза і сосна, зустрічались широколистяні види дерев (граб, липа, вяз, дуб). Щоправда, під час дофіновського оптимуму (близько 28-25 тис. років ВР) на сході регіону (в районі Амвросіївки, за Н.П.Герасименко) переважали лісостепи, ліси були сосновими з домішками берези, дуба й липи, а степи злаковими. У фауністичних комплексах (Іллінка, два шари Міри та ін.) наявні кінь та бізон, а також північний та інші олені, сайгак, печерний ведмідь, заєць. Кістки мамонтів та шерстистих носорогів зустрічаються рідко.

Для середньої пори пізнього палеоліту в цілому були реконструйовані дуже холодні природні умови, що були найсуворішими під час другого піку похолодання (19-18 тис. років ВР). Основні ландшафти: посушливі злаково-полиново-лободові степи з перелісками сосни та чагарникових беріз. Протягом льодовикових фаз кількість холодолюбивих видів рослин збільшувалась. Клімат холодний континентальний. Для фази ложері (21-20 тис. років ВР; у Муралівці) відзначені тепліші умови та лісостепові ландшафти. Тваринний світ представлений переважно бізоном та диким конем, хоча зустрічаються залишки північного оленя, сайгака, песця, вовка, зайця. Кістки мамонта і носорога поодинокі, що не дозволяє розглядати цих тварин як види, що мешкали в степах у цей час.

Для заключної пори пізнього палеоліту загалом також характерні холодні перегляціальні степові умови, хоча у розрізах декількох стоянок за даними літології та палінології простежені три теплі фази: ляско, рауніс та пізньольодовиковий інтерстадіал (lateglacial interstadial). Рослинність степової зони у холодні фази складалась з опустинених полиново-лободових степів. У байрачно-долинних лісах росли сосна та чагарникові берези. У теплі фази степи ставали луковими, а в лісах зявлялись вільха, справжні берези, рідше ялина. Вважається, що з трьох оптимальних фаз цієї пори найтеплішими були ляско та останній інтерстадіал. У нижньому (16,5-14,5 тис. років ВР) та середньому (14,5-13,0 тис. років ВР) рівнях заключної пори у фауні домінували бізон і кінь, рідше зустрічались північний олень, песець і бурий ведмідь. У верхньому рівні (13,0-10,3 тис. років ВР) відбулися зміни починає переважати дикий кінь, зявляється тарпан, знову сайгак, а північний олень зустрічається тільки у північно-східній частині європейських степів.

Таким чином, вже з часів ранньої пори пізнього палеоліту можна говорити про наявність у зоні степів своєрідних природних умов, що відрізнялись від північніших районів. Помітні зміни складу фауни відмічені у бьоллінгу та аллерьоді. Отже, перебудова пізньоплейстоценового теріокомплексу півдня Східної Європи розпочалась задовго до  початку голоцену і була довготривалим процесом.

Окремо розглянута низка загальних проблем палеогеографії регіону: кордони і зональність степової зони, так звана “гіперзональність” фауни, тектонічні процеси та зміни рівня Чорного та Азовського морів. Так, близько 30-22 тис. років ВР рівень Понто-Меотичного басейну знаходився на відмітках 15-10 м. Для періоду 22-16,5 тис. років ВР простежена потужна регресія, причому під час льодовикового максимума рівень моря впав до 100-90 м. Після 18 тис. років ВР він почав підвищуватись, сягнувши на початку голоцену відміток 15-20 м. Загалом протягом усього пізнього палеоліту рівень цих морів був нижчим за сучасний і це слід враховувати у палеодемографічних розробках, при реконструкції шляхів міграцій населення та тварин тощо. Крім того, показники змін рівня Чорного моря важливо знати при вивченні геоморфології прибережних стоянок (Великої Акаржі, Михайлівки та ін.).



РОЗДІЛ 3. АРХЕОЛОГІЧНІ ПАМЯТКИ ТА МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА

У степах південного заходу України виділяються три групи місцезнаходжень у Південному Побужжі, Нижньому Подністровї і Дністро-Дунайському межиріччі (Буджаку), причому найбільша їхня щільність відзначена у Придністровї, а найменьша у Буджаку. У розділі охарактеризовані матеріали основних памяток цих районів. Особлива увага приділена хронології стоянок, а також наведені інтерпретації їх камяного інвентаря з точок зору ТК та АК.

Південне Побужжя. Найбільш раннім тут є Сагайдак І, розташований на першій терасі лівого берега річки Інгул. Стоянка розкопана на площі 116 кв.м. Для нижнього культурного шару наявні дві абсолютні дати близько 21,2-20,3 тис. років ВР, що відповідає стратиграфії. Колекція кремяних артефактів складає близько 1450 екз., вироби зі вторинною обробкою 83 екз. Серед скребків переважають низькі кінцеві, є високі та ін. Нуклеусів мало, різці відсутні, але наявні мікровістря дюфур і мікропластини з крайовою ретушшю (Станко, Григорьева, 1977). Комплекс віднесений до оріньякоїдного ТК, маючи виразний епіоріньякский характер. Так, у ньому відсутні деякі форми типового оріньяку І-ІV нуклеподібні скребки, пластини з ретушшю, багатофасеточні різці та ін. Це характерно і для інших одночасних стоянок зони степів (Муралівки, Золотівки І, Михайлівської Балки) та Криму (нижн. шар Сюрені І). Автор згоден з М.І.Гладких та С.М.Рижовим, які співставили з Сагайдаком І матеріали Гордашівки І на Уманщині. Правда, у Гордашівці дюфури поодинокі, немає низьких кінцевих скребків, але наявні нуклеподібні скребки, різнотипні різці, пластини з ретушшю по периметру та ін. (Гладких и др., 1994). Нещодавно ця аналогія була підтверджена першою для Гордашівки І датою (20,4 тис. років ВР).

Анетівка ХІІІ (Щуцьке). Стоянка розташована на правому березі річки Бакшали і складається з пяти скупчень підйомного матеріалу (площею по 500 кв.м). У 1991-93 роках В.Н.Станко розкопав 250 кв.м одного з них. Розколоті кремені зустрічались з поверхні до глибини 4,3 м. Вважається, що більша їх частина датується ранньою порою пізнього палеоліту, оскільки повязана із дофіновським похованим грунтом (товщиною 5 см), проте В.Ф.Петрунь не визначив його однозначно. Літологія нашарувань порушена, а В.Н.Станко прямо заявив “про можливе перевідкладення археологічного матеріалу”. Про кремяні знахідки він заключив: “Складається враження, що значна частина колекції взагалі не повязана з діяльністю людини…” (Станко и др., 1994). Отже, ця памятка є суперечливою, а її вік остаточно не встановленим.

Анетівка І. Стоянка знаходиться на другій терасі правого берега Бакшали. Досліджена у 1978 році розкопом 7х5 м. Абсолютні дати поки відсутні, проте стратиграфія памятки виразна. Культурний шар залягає у лесі на глибині 0,6-1,1 м над похованим грунтом, що дозволяє датувати його після 22 тис. років ВР. Повідомляється про два рівня залягання знахідок, але всі автори визнають “беззаперечну однорідність обох комплексів” (Станко и др., 1984; Смольянинова, 1990; Сапожникова и др., 1995). Це дозволяє сумарно описати колекцію, яка складається з майже 9 тис. кремяних виробів (520 зі вториною обробкою). Серед останніх переважають скребки кінцеві на пластинах і відщепах (переважно з високими лезами), підокруглі, нуклеподібні, “з носиком” та ін. У групі різців більше кутових, є бокові та серединні. Разом з дюфурами наявні вістря гравет та мікропластини з затупленим краєм. Набір типів знарядь дозволяє охарактеризувати індустрію Анетівки у рамках оріньякоїдного ТК як “граветоїдний епіоріньяк”, підкресливши її гомогенність та подібність до знарядь “Анетівки Козубовського”. Автор поділяє думку І.О.Борзіяка (1990), що найближчою аналогією Анетівці І є матеріали Рашкова VII у молдавській частині лісостепового Придністровя. Культурний шар останньої має дві дати близько 19,5-19,1 тис. років ВР. З інших аналогій памятці назвемо Івашків VI, Лапушну в Молдові та нижній шар стоянки Лапош (Пояна Роман) у Румунії.

Анетівка ІІ. Розташована у 250 м від Анетівки І на мисі висотою 40 м. Дослідження розпочаті у 1978 році і до цього не завершені. За останніми даними розкопано 2000 кв.м площі, знайдено близько 2 млн. камяних і кістяних виробів, а також понад 0,5 млн. кісток тварин, визначених В.І.Бібіковою і А.В.Старкіним (Станко, 1999). Геоморфологію та петрографію вивчав В.Ф.Петрунь. З пяти дат чотири маркують відрізок від 19,1 до 18,0 тис. років ВР. Стратиграфія (В.Н.Станко, Г.І.Іванов та ін.) та палінологія (Р.Я.Арап) підтверджують таке датування. Колекція артефактів опублікована станом на 1984 рік. Описано понад 500 тис. кремяних знарядь, з яких близько 15 тис. є виробами зі вторинною обробкою. Серед мікроінвентаря переважають вістря гравет, мікропластини з затупленим краєм, але є серія дюфурів, а також вістря та мікровістря зі скошеним кінцем та ін. Більшість різців бокові, хоча є чимало кутових і серединних. Скребки здебільшого низькі кінцеві, відмічені мікроскребки, скребки підокруглі, високі, зрідка нуклеподібні та ін. Виразні серії скребел, долотоподібних, кварцитових та пісковикових знарядь. Унікальні кістяні вироби, в першу чергу наконечники списів, деякі з яких мають пази для вкладенів (Станко и др., 1989). Такий набір знарядь свідчить про належність індустрії Анетівки ІІ до граветоїдного ТК, точніше до кола комплексів раннього епігравету. Щоправда, наявність невеликої кількості оріньякоїдних форм дозволяє охарактеризувати її терміном “оріньякоїдний епігравет”. Найближчою аналогією кремяному інвентарю Анетівки ІІ є вироби Великої Акаржі, а кістяному знаряддя з Амвросіївского кістковища.

Далі описані основні стоянки прикордонного лісостепового Подністровя та Побужжя. Ліски мають виразну стратиграфію та дві дати, з яких більш коректною можна визнати дату близько 23,8 тис. років ВР. Серед камяних знарядь (45 екз.) переважають серединні різці та крупні низькі кінцеві та кінцево-бокові скребки, іноді зі звуженою основою (Смольянинова, 1990). Такий набір разом із відсутністю високих і нуклеподібних скребків та багатофасеточних різців дозволяє віднести комплекс Лісків до індустрій граветоїдного ТК. Більш вірогідно до того ж ТК відносяться матеріали стоянки Семенівська Гора у Придністровї. С.П.Смольянинова співставила їх з комплексами молодовської АК (1976). Зауважимо, що довгі скребки з загостреними основами знаходять аналогіїї у 8-му і 7-му шарах Молодово V, датованих 25-22 тис. років ВР.  

Нова дата для 6-го шару Володимирівки близько 20,1 тис.р. ВР дає привід інакше подивитися на характер матеріалів 8-го та 7-го шарів стоянки. З них походять невеликі колекції (79 та 194 екз.), знаряддя яких представлені кінцевими скребками на довгих пластинах (до 110 мм), боковими і серединними різцями та мікропластинами з затупленим краєм (Черниш, 1953). Ці комплекси також близькі до названих шарів Молодово V та віднесені до індустрій граветоїдного ТК. Ще одна нова дата 4-го шару Володимирівки близько 17,7 тис. років ВР дозволяє поставити питання про датування нижнім та середнім рівнями пізнього палеоліту (16,5-13 тис. років ВР) виразних епіграветських комплексів верхніх шарів стоянки (з 3-го по 1-й включно).

Стоянка Івашків VІ не має абсолютних дат, а її стратиграфія недостатньо інформативна. Аналіз публікацій матеріалів (Cмольянинова, 1978; 1990; Сапожникова, 1989; Сапожникова и др., 1995) підтвердив правоту І.О.Борзіяка, Г.В.Сапожникової та Г.Ф.Коробкової, які вважають комплекс Івашкова VІ оріньякоїдним та зближують з Анетівкою І та Рашковим VII. Автор пропонує датувати Івашків VІ тим самим часом, що і названі комплекси. Суперечливу інтерпретацію та датування має Серединний Горб, хоча характеристика кремяного інвентаря стоянки (Смольянинова, 1990; Сапожникова и др., 1995) свідчить про його належність до раннього епігравету. Дещо пізніші матеріали Червоної Греблі (Смольянинова, 1990) можна орієнтовно датувати нижнім або середнім рівнями заключної пори пізнього палеоліту.

Фінальний палеоліт Південного Побужжя представлений тільки стоянкою Царинка, яка раніше датувалась раннім мезолітом (В.Н.Станко, С.П.Смольянинова та ін.). Названий вік памятки на підставі типології, трасології та аналогій аргументували Г.В.Григорєва, Г.Ф.Коробкова, Г.В.Сапожникова, Л.Л.Залізняк та ін.

Нижне Придністровя. Найдавніша пізньопалеолітична індустрія південно-західних степів представлена матеріалами Зеленого Хутора. Стоянка знаходиться на мисі пятої тераси лівого берега Дністра та розділена на дві ділянки Зелений Хутір I та ІІ. Разом її колекція нараховує 7400 кремяних виробів (550 зі вторинною обробкою). Серед останніх переважають скребки: низькі, високі, нуклеподібні та на площадці. Низькі скребки кінцеві на пластинах та відщепах. Високі скребки кінцеві, підокруглі, вістреподібні, “з носиком” та “з перехватом”. Більшість нуклеподібних скребків “з носиком”, є вістреподібні та підокруглі. Виразні скребла. Вістря низькі однобічні та високі дзьобоподібні. Різці багатофасеточні серединні, бокові, кутові та плоскі. Зубчато-виємчаті форми поодинокі. Наявні 40 пісковикових гальок-відбійників. Раніше відзначалась близкість Зеленого Хутора до Климауць І (І.О.Борзіяк, автор, Г.В.Григорєва, М.В.Анікович, С.І.Коваленко). До цієї аналогії слід додати кілька шарів стоянки Міток-Малу Галбен у басейні р.Прут (Румунія) з оріньякоїдними індустріями, датованими від 32 до 28-29 тис. років ВР. За деякими показниками (відсутністю двобічних форм та ін.) їхні матеріали ближчі до Зеленого Хутора, ніж комплекс Климауц І. Така паралель дозволяє віднести Зелений Хутір до нижнього рівня ранньої пори пізнього палеоліту, що підтверджується іншими датами західноєвропейського оріньяку І-IV.

Оріньякоїдними є матеріали декількох інших памяток Придністровя Кулударя, Кулудорової Балки, Високого Кургану, Будячків І, Первомайську, Попової Дачі та ін. Місцезнаходження Барабой ІІ та ІІІ, на яких знайдені типові ножі костьонківського типу, визначені як граветоїдні (ранньограветські).

Іллінка єдина карстова печера регіону, у якій виявлені палеолітичні знаряддя. Останнім часом, слідом за П.П.Єфименком (1953) Іллінка інтерпретується як лігвище печерних ведмедів (знайдені кістки від 374 особин), яке неодноразово відвідувалось прадавніми людьми. Вони використовували печеру як своєрідну схованку та джерело сировини для виготовлення кістяних знарядь, що простежено трасологічним аналізом (Г.В.Сапожникова). Автор був першим, хто датував комплекс артефактів Іллінки ранньою порою пізнього палеоліту (Сапожников, 1987). Нещодавно це підтвердилось датою 27,5 тис. років ВР, отриманою по фрагменту кістяного знаряддя. Вона добре співвідноситься з датою 27,0 тис. років ВР печери Нордмана у Нерубайському. Серед камяних знарядь Іллінки (38 екз.) виразними є тількі невеликі однобічні вістря, тому загальна інтерпретація комплекса утруднена. Місцезнаходження Роксолани датується початком середньої пори пізнього палеоліту, оскільки його шар міститься у ранньопричорноморському лесі на глибині близько 3-4 м, що залягає на середньодофіновському похованому грунті з датою 26,8 тис. років ВР.

Велика Акаржа розташована на терасоподібному виступі правого берега річки Акаржі. Розкопками П.Й.Борисковського та автора (1959, 1961, 1988-93) досліджено 450 кв.м. її площі. Знайдені округлі вогнища, а також 6,2 тис. кісток бізонів (визначення В.І.Бібікової та О.П.Секерської). Стоянка має три дати від 19,2 до 18,7 тис. років ВР, що повністю співпадає зі стратиграфічними (В.Ф.Петрунь) та палінологічними (С.І.Медяник) спостереженнями. Колекція складається з 57 тис. оброблених кременів. Серед виробів зі вторинною обробкою переважає мікроінвентар (35-40%): пластини з затупленим краєм, вістря гравет, невелика серія дюфурів та витягнутий трикутник. Різці бокові, кутові та інших типів. Скребки найчастіше низькі кінцеві, але є високі та нуклеподібні. Наявні серії пластин зі скошеним кінцем, проколок, а також менш численні долотоподібних та зубчато-виємчатих знарядь, пилок, пісковикових відбійників та розтиральників. Як було сказано, найближчою аналогією ранньоепіграветській індустрії Великої Акаржі є матеріали Анетівки ІІ, які відрізняються різноманітністю форм через більший обсяг її колекції.

Камянка знаходиться на мисі першої тераси лівого берега річки Барабой. Шурфуваннями В.І.Красковського та П.Й.Борисковського на глибині 0,6-1,0 м виявлені залишки зруйнованого культурного шару. Стратиграфія не дає підстав для його датування, але найвірогідніше, шар був повязаним з причорноморським лесом. Завдяки цим роботам та неодноразовим зборам автора колекція Камянки складається з 2,6 тис. кремяних виробів (230 зі вторинною обробкою). Серед останніх переважають скребки та скреблоподібні знаряддя (разом до 50%). Більшість скребків низькі (решта високі) кінцеві, іноді подвійні, два “на площадці”. Різці кутові, бокові, серединні, з плоскими сколами. Мікроінвентар: вістря гравет та мікропластини з затупленим краєм, частина яких оброблена по периметру та протилежачою ретушшю. Виразні пластини зі скошеним кінцем та пісковикові знаряддя. Як заготовки часто використовувались реберчаті сколи пластинчатих пропорцій. Індустрія Камянки охарактеризована як ранньоепіграветська.

Калфа розташована у гирлі річки Бик. Культурний шар зруйнований. Колекція складається з 1,9 тис. кремяних виробів (113 зі вторинною обробкою). Переважають скребки та скребла (до 38%), скребки низькі (зрідка високі) кінцеві, є підокруглі. Різці (25%) бокові, кутові та серединні. Мікроінвентар представлений вістрями зі скошеним кінцем та мікропластинами з затупленим краєм (18%). Чимало заготовок у вигляді реберчатих пластин (Борзияк, Коваленко, 1987; Коваленко, 1993). Найближчою аналогією Калфі є матеріали Камянки. З інших описаних памяток до тієї ж самої хронологічної групи (18-16,5 тис. років ВР) слід віднести Серединний Горб та 4-й шар Володимирівки.

Чобручі знаходяться на останці плато правого берега Дністра висотою 150 м. Насичений культурний шар залягає на глибині 1,05-1,2 м у верхній частині причорноморського лесу. Колекція складається з 12371 кремяних виробів (533 зі вторинною обробкою). Серед останніх переважає мікроінвентар (25%): мікропластини з затупленим краєм, вістря гравет та зі скошеним кінцем. У групі скребків (21%) більше низьких кінцевих на відщепах (рідше пластинах), виразні підокруглі та бокові, є поодинокі високі та “на площадці”. Різці (11%) кутові, а також бокові та серединні. Наявні вироби з виємками, з підтіскою, зубчаті та долотоподібні. Індустрія Чобручів пізня епіграветська. Її аналогами є матеріали Підпоріжного ІІ у Надпоріжжі та кількох стоянок румунської Молдови (Бофу Мік, 5-й шар Подіша та ін.). Останні за стратиграфією співставлені з дріасом-Іс (близько 14-13 тис. років ВР). 

Дністро-Дунайське межиріччя. Памятки пізнього палеоліту нечисленні. Найранішим з них є Кантемир (Зелене), більшу частину матеріалів якого (Красковский, 1978) за наявністю високих та підокруглих скребків можна визначити як епіоріньякські. Дещо пізнішими є артефакти Новоселиці І на річці Сараті. Декілька пунктів відноситься до фінального палеоліту (Михайлівка-А, Білолісся IV та ін.).

Михайлівка (Білолісся) розташована в заплаві річки Сарати. В.І.Красковський, В.Н.Станко, С.О.Дворянинов та ін. (1957-1991) розкопали 330 кв.м площі. Стратиграфію вивчали А.М.Кремер, В.Ф.Петрунь, Г.І.Іванов, В.О.Дубняк, палінологію Г.О.Пашкевич, палеонтологію В.І.Бібікова. В.І.Красковський та А.М.Кремер виділили в підгрунті В на глибинах 0,5 та 0,65-0,7 м два шари, продатував їх кінцем палеоліту (1959). В.Н.Станко відніс ці шари до раннього та пізнього мезоліту. В.Ф.Петрунь відзначив наявність у причорноморському лесі ще одного (нижнього) шару (1971). Абсолютні дати відсутні. На підставі стратиграфії та палінології зроблений попередній висновок, що нижній шар може бути повязаний з дріасом-Iс, основний (середній) шар з дріасом-ІІ, а верхній з аллерьодом або з дріасом-ІІІ. Датування середнього шару фінальним палеолітом поділяють В.М.Даниленко, С.О.Дворянинов, Г.В.Сапожникова, Л.Л.Залізняк, О.О.Яневич, В.Ю.Коєн, О.В.Сминтина та ін. Матеріали усіх шарів опубліковані сумарно (Станко, 1985). Вони представлені 1286 кремяними виробами (174 зі вторинною обробкою). Серед останніх переважають скребки: кінцеві, підокруглі та ін. Різці кутові та бокові. Вістря різнотипні: гравет, зі скошеним кінцем, з випуклою спинкою та ін. Серед геометричних форм є сегменти, трикутники, прямокутник, трапеції, зокрема, з ретушшю по верхній основі. Наявні також мікропластини з затупленим краєм та пластини-анкоші. Отже, матеріали усіх шарів Михайлівки відображають розвиток епігравету. Комплекси верхніх шарів відносяться до фінальноепіграветських індустрій кола “азіль-романеллі”, представлених на півдні Східної Європи комплексами шан-кобинської АК.

Далі розглядаються проблеми культурного розвитку пізнього палеоліту регіону. Підкреслюється, що стан джерел не дозволяє і сьогодні вирішувати питання виникнення найбільш ранніх (оріньякоїдних) індустрій, але відмічений М.К.Анісюткіним звязок між ними та комплексами більш ранньої “стінковсько-дуруіторської спільності” (АК) не спростовується. Розглянувши виділені В.Н.Станком, С.П.Смольяниновою, Д.Я.Телегіним та ін. “генетичні лінії розвитку”, автор стверджує, що так званій “нижньодністровській лінії” суперечить хронологія включених до неї комплексів. Не менш проблематичним є виділення анетівскої лінії (АК), а також “передгребениківської” та “кримсько-білоліської” ліній розвитку.

Разом з тим автор припускає виділення синхронно-територіальних АК: оріньякської нижньодністровської (Зелений Хутір, Кулударь, Кулудорова Балка, Будячки І та ін.); епіоріньякської сагайдакської (Сагайдак І, Гордашівка та, можливо, 6-й шар Володимирівки); граветоїдно-епіоріньякської рашківської (Рашків VІІ, Анетівка І, Івашків VI, Лапушна та ін.); ранньоепіграветських акаржансько-анетівської (Велика Акаржа та Анетівка ІІ) та камянської (Камянка, Калфа, Серединний Горб та, можливо, 4-й шар Володимирівки). Для виділення АК у двох нижніх рівнях заключної пори матеріалів поки що недостатньо, а у фінальному палеоліті (верхньому рівні) відомі комплекси двох виразних АК шан-кобинської (два верхніх шари Михайлівки) та рогаликсько-царинківської (Царинка). Слід підкресити можливий генетичний звязок між більшістю названих АК, який, однак, на думку автора, не можна зводити лише до прямих паралелей між конкретними різночасовими комплексами.

РОЗДІЛ 4. ХРОНОЛОГІЯ ПІЗНЬОГО ПАЛЕОЛІТУ ПІВДНЯ СХІДНОЇ ЄВРОПИ

Вирішення проблем хронології стало можливим завдяки значній джерельній базі, накопиченій протягом багатьох років. Вона включає матеріали стратиграфічних досліджень, палінологічні колонки та значну кількість абсолютних дат (понад 120), з яких більше 80 для степових памяток. На базі наведених вище матеріалів розроблена хронологічна колонка памяток степів південного заходу України.

Рання пора 32-22 тис. років ВР.

Нижній рівень (32-28 тис. років ВР). Зелений Хутір, Кулударь, Кулудорова Балка, Кулудорова Балка І, Високий Курган, Будячки І, Первомайськ, Попова Дача (?).

Середній рівень (28-25 тис. років ВР). Печера Іллінка.

Верхній рівень (25-22 тис. років ВР). Барабой ІІ та ІІІ.

Середня пора 22-16,5 тис. років ВР.

Нижній рівень (22-20 тис. років ВР). Сагайдак І (нижн. шар) та Роксолани.

Середній рівень (20-18 тис. років ВР). Анетівка І, Велика Акаржа та Анетівка ІІ.

Верхній рівень (18-16,5 тис. років ВР). Камянка та Калфа.

Заключна (пізня) пора 16,5-10,3 тис. років ВР.

Нижній рівень (16,5-15,0 тис. років ВР). Памятки невідомі.

Середній рівень (15,0-13,0 тис. років ВР). Чобручі, Михайлівка (нижн. шар - ?).

Верхній рівень 13,0-10,3 тис. років ВР. Михайлівка (середн. та верхн. шари).

Хоча у ній майже немає пробілів, вік низки комплексів обгрунтований лише типологією інвентаря та аналогіями і напевно буде уточнюватися. 

Окремо скажемо про атрибуцію початкової пори пізнього палеоліту, питання про виділення якої першим у вітчизняній науці підняв М.І.Гладких. Він відніс її до дофіновського часу та визначив сутність як відживання традицій мустьє і формування пізнього палеоліту (1991). Автор згодний з таким підходом, але на півдні Східної Європи пізньопалеолітичні памятки цієї пори (раніше 32 тис. років ВР) поки що надійно не виділені (можливо, це Бирюча Балка І, 3 та Буран-Кая ІІІ, С).

Значна увага приділена розгляду суперечних питань датування деяких пізньопалеолітичних степових памяток із залученням даних стратиграфії, палінології, абсолютних дат, типологічного аналізу та аналогій. На цій базі розроблена хронологічна колонка стоянок зони степів та Кримського півострова. До неї не увійшли ненадійно датовані комплекси попередньої колонки, але включені виразні памятки лісостепового Побужжя та Подністровя. Однак, і в цій спільній колонці наявні памятки, хронологічні позиції яких орієнтовні і вимагають подальшого уточнення:

Рання пора 32-22 тис. років ВР.

Нижній рівень (32-28 тис. років ВР). Ворона ІІІ (нижн. шар), Зелений Хутір, Кулударь, Ненаситець ІІІ та Перемога І (?); Буран-Кая 3 (шар С, гор. 6.5-6.3), Тав-Бодрак.

Середній рівень (28-25 тис. років ВР). Іллінка, два шари Міри, Бирюча Балка ІІ (шари 3 та 3-а); Заскельна ІX (верхн. шар - ?).

Верхній рівень (25-22 тис. років ВР). Гор. VI Осокорівки, Ліски, Володимирівка (8-й та 7-й шари), Семенівська Гора (?); Буран-Кая 3 (6.2-6.1), Аджі-Коба (верхн. шар).

Середня пора 22-16,5 тис. років ВР.

Нижній рівень (22-20 тис. років ВР). Сагайдак І (нижн. шар), Муралівка, Золотівка І, Михайлівська Балка, гор. V-а Осокорівки (?), Вознесенка IV (нижн. шар ?), Гордашівка І та Володимирівка (6-й шар);  Сюрень І (нижн. шар).

Середній рівень (20-18 тис. років ВР). Рання група: Анетівка І, Івашків VI, Рашків VII та Лапушна. Пізня група: Велика Акаржа, Анетівка ІІ, Амвросіївка, Кайстрова Балка VI, Ворона ІІІ (верхн. шар), гор. IV Осокорівки (?), Володимирівка (5-й шар); Сюрень І (середн. шар).

Верхній рівень (18-16,5 тис. років ВР). Ями, два шари Федорівки, Камяна Балка ІІ (нижн. шар), Вознесенка IV (основн. шар), Калфа, Камянка, гор. ІI-ІІІ Осокорівки, Чулек І (?), Кайстрова Балка IV (?), Антонівка ІІІ (?), Капустяна Балка (?), Володимирівка (4-й шар) та Серединний Горб; Сюрень І (верхн. шар),

Заключна пора 16,5-10,3 тис. років ВР.

Нижній рівень (16,5-15,0 тис. років ВР). Говоруха, Минівський Яр, Нововолодимирівка ІІ, Дмитрівка (верхн. шар), Камяна Балка ІІ (середн. шар), Володимирівка (3-й та 2-й шари) та Червона Гребля (?); Грот Скелястий (шар 7), Вишенне ІІ (Б2-В).

Середній рівень (15,0-13,0 тис. років ВР). Камяна Балка І, Камяна Балка ІІ (верхн. шар), Камяна Балка ІІІ, Янісоль, Вісла Балка, Рогалик VII, Кайстрова Балка І-ІІІ, Підпоріжний ІІ, Чобручі, Любимівка І, ІІІ, IV, Сомова Балка, Першопокровка І, Михайлівка ІІ, Каштаєва Балка, Юрївка І, Українка І, Солене Озеро (VI, IX, IX-а та ін.), Володимирівка (1-й шар); Грот Скелястий (шари 6-4), Вишенне ІІ (А-Б1), Сюрень ІІІ (нижн. шар).

Верхній рівень (13,0-10,3 тис. років ВР). Більшість стоянок Рогаликско-Передільського вузла, Леонтіївка, Михайлівка (середн. та верхн. шари), Сурский V, Василівка-Прогон, Анастасіївка (?), Царинка; Грот Скелястий (гор. III-3, III-2, ІІ та І), Сюрень ІІ (нижн. та верхн. шари) азільські шари Шан-Коби, Мурзак-Коби, Фатьма-Коби, а також Буран-Кая, Заміль-Коба (нижн. шар) та ін.

Підкреслимо, що найпевніше датуються Сагайдак І, Амвросіївка (стоянка та кістковище), Анетівка ІІ, Велика Акаржа, Камяна Балка ІІ та ін. Водночас, частина абсолютних дат різних лабораторій (по 13-14 комплексах) визнані некоректними. Порівняння степової та кримської колонок памяток показує їхню близкість. Головною відміною між ними є переживання в Криму мустьє як мінімум до 29,0-28,5 тис. років ВР (Буран-Кая ІІІ, гор. B1), але можливо і значно пізніше.

Окремо слід сказати про так звані “палеодемографічні” побудови, що також базуються на хронології памяток, а деякі безпосередньо на збірках абсолютних дат (П.М.Долуханов, Дж.Ф.Хоффекер). Одні автори вважають, що під час піку максимального оледеніння та інших холодних фаз люди залишали зону степів (М.П.Оленковський, Н.Б.Леонова), а інші говорять про зростання у ті ж самі періоди щільності населення за рахунок міграцій з півночі (В.Н.Станко, П.М.Долуханов, О.В.Сминтина та ін.). Проаналізувавши матеріали, автор дійшов висновку, що давнє населення мешкало у степовій зоні як у періоди похолодань, так і потеплінь.

РОЗДІЛ 5. ГОСПОДАРСЬКО-ПОБУТОВІ КОМПЛЕКСИ ТА ЖИТЛА

ПІЗНЬОГО ПАЛЕОЛІТУ ЗОНИ СТЕПІВ

Розділ починається з характеристики просторової структури та господарсько-побутових комплексів (ГПК) Великої Акаржі, виявлених автором. Усі 4 ГПК знайдені на периферії поселення. В плані вони овальні, площею від 15,5 до 23 кв.м. У центрі двох комплексів відмічені залишки вогнищ, одне з яких (у ГПК І) діаметром не менш 18 см та глибиною до 7 см. На їх територіях знайдено від 1571 до 2579 кременевих виробів (від 71 до 92 зі вторинною обробкою). Серед них переважав мікроінвентар (від 31,0 до 66,3%), друге місце займали різці (від 15,2 до 31,1%), а третє скребки (від 2,2 до 18,8%). Там знайдено від 58 до 406 фрагментів кісток бізонів (діагностичних від 10 до 85 екз.), що належали від 1 до 4 тварин, переважно дорослим бикам. Автор інтерпретує ці ГПК як місця сезонного (весняно-літнього) помешкання окремих сімей общини, яка кілька разів поверталась на одне місце. Судячи з кількості залишків бізонів, строки існування кожного з них були не більше одного-двох місяців. Основна (центральна) частина поселення є результатом неодноразового нашарування таких обєктів протягом не менш як двох-трьох сезонів. Переважання різців над скребками також свідчить про весняно-літній сезон, оскільки масова вичинка якісних шкір тварин зазвичай приурочена до холодної пори року.

Далі характеризуються інші житла та ГПК зони степів (Нововолодимирівка ІІ, Кайстрова Балки І та ІІ, Осокорівка І (гор. V-а, IV-б и ІІІ-в), Міра, Федорівка, Ями, Говоруха, Минівський Яр, Муралівка, Золотівка І, Камяна Балка І, Рогалик ІІ-В, ІІІ-А, VII). Особлива увага приділена їх площі, наявності конструктивних елементів, вогнищ та багать, складу кремяного інвентаря та фауністичних комплексів, сезонним характеристикам, тривалості використання, аналізу існуючих інтерпретацій та ін. Підкреслюється, що більш складна планіграфія простежена на Камяній Балці ІІ, Анетівці ІІ та, можливо, Камяній Балці ІІІ.

Автором розроблена класифікація описаних обєктів з урахуванням фактору сезонності. Рештки власне жител виявлені на Мірі (площа 14,5 кв.м), Кайстровій Балці ІІ (два скупчення близько 9-10 кв.м), Осокорівці І (№ 1 і № 2 гор. V 9,5-10 кв.м та № 1 і № 5 гор.  ІІІ-в 10,0-14,0 кв.м). Їх середня площа складає 11-12 кв.м, але нерідко розміри ГПК більше площі жител. За ознакою площі ГПК чітко поділяються на дві групи. До першої (від 14-15 до 23 кв.м) відносяться: ГПК з житлом Міри, два ГПК з житлами Осокорівки І, всі акаржанські ГПК, ГПК Кайстрової Балки І, Говорухи, Минівського Яру, Рогалику ІІ-В та, можливо, Золотівки І. До другої групи (площа від 30 до 60 кв.м) віднесені ГПК Нововолодимирівки ІІ, Ям, два комплекси Рогалика VII, два комплекси Камяної Балки І, Муралівки та, можливо, чотири комплекси Федорівки. Аналіз показав також, що кількість знайдених у ГПК та житлах кремяних виробів не завжди кореспондується з їх площею, сезоном, а нерідко і з тривалістю використання.

Окремо наведені археологічні та етнографічні паралелі житлам та ГПК зони степів. Зроблено висновок, що за площею та низкою інших показників вони найбільш подібні комплексам мисливців на північних оленів, та, зазвичай, значно менші, ніж у мисливців на мамонтів. Частіше вони інтерпретуються як залишки конічних каркасних жител типу чумів (Л.Л.Залізняк та ін.). Ще однією близькою етнографічною паралеллю степовим житлам є вігвами (тіпі) мисливців на бізонів прерій Північної Америки, які використовувались як взимку, так і влітку. На покриття середнього тіпі діаметром 4,6 м (16,6 кв.м) було потрібно до 12 шкір бізонів. Однак, їх розміри могли змінюватись (за площею від 5,7 до 22,9 кв.м) залежно від кількості членів сімї, сезону і навіть соціального статусу господаря.

Таким чином, ГПК першої групи здебільшого є залишками жител, хоча нерідко не обмежуються площею останніх. До їх складу могли входити і інші структурні елементи поселень (зовнішні вогнища, точки, місця приготування їжі, обробки шкір, кісток та ін.). В цілому ГПК такого типу визначені автором як територія, на якій відбувалась домашня життєдіяльність однієї родини сімейний житловий простір. Такі обєкти були основними (хоча й не єдиними) складовими частинами поселень різних сезонів, розмірів та навіть функціонального призначення. До подібних висновків раніше дішли інші автори, зокрема, Г.П.Григорєв, який виділив так званий “найменший житловий простір”. Розміри ГПК другої групи не дозволяють розглядати їх виключно як залишки окремих жител навіть разом з периферією останніх. Це питання потребує подальшого вивчення, але вже сьогодні можна сказати, що принаймні якась частина з них (Ями, Камяна Балка І, Муралівка та ін.) сформувались внаслідок нашарування одного ГПК першої групи на другий протягом кількох сезонів використання.

РОЗДІЛ 6. СТЕПОВА ПРИРОДНО-ГОСПОДАРСЬКА

ОБЛАСТЬ У ПІЗНЬОМУ ПАЛЕОЛІТІ

На сьогодні специфіку степової області у пізньому палеоліті визнає більшість вчених, але з різних точок зору: концепції гоподарсько-культурних типів (ГКТ) або моделей адаптації (М.І.Гладких, В.М.Массон, Г.Є.Марков, О.О.Кротова, Л.Л.Залізняк, Г.Є.Краснокутський та ін.), зони мисливського господарства (В.П.Степанов); господарсько-екологічної зони (В.Р.Кабо), особливого природно-господарського укладу життя (М.П.Оленковський) та степової ПГО (П.М.Долуханов, П.Й.Борисковський, М.В.Анікович, М.Д.Праслов, З.О.Абрамова, автор та ін.). Автор тою чи іншою мірою визнає правомірність майже усіх названих підходів, але сам одночасно оперує поняттями степових ПГО та ГКТ, наголошуючи на тому, що перше є відображенням реальних фактів, а друге власне моделлю господарства та способу життя. Раніше ця модель була названа ГКТ степових спеціалізованих мисливців на бізонів та інших стадних тварин (Сапожников, 1987; 1992; 1995).

В цілому положення про степову ПГО складається з таких основних моментів: час її виникнення та існування, теріторіальні межі, зональність, етапи розвитку тощо. Більшість з них вирішена автором на підставі даних палеогеографії (Розд. 2). Стверджується, що степові природні умови були характерними для усієї сучасної степової зони протягом пізнього палеоліту і значно раніше. На відміну від середньої, для ранньої пори (32-22 тис. років ВР) невідомі свідоцтва масових полювань на бізонів, але це не означає, що їх не могло бути. Хронологічні рамки основного періоду розвитку степової ПГО можна визначити приблизно від 22 до 13 тис. років ВР, оскільки пізніше, незадовго до початку голоцену роль бізонів у полюваннях давніх мисливців стала значно меншою. Показово, що протягом усього пізнього палеоліту навіть у північній підзоні степової області не зафіксовані масові спеціалізовані полювання на північних оленів, а для середнього та заключного періодів промислова здобич мамонтів та шерстистих носорогів.

Особлива увага приділена дослідженню сезонності памяток, причому питання сезону існування Амвросіївського кістковища як найвиразнішої памятки розглянуте спеціально. В наш час більшість дослідників вважають його місцем неодноразових сезонних полювань. Автор вважає, що думка про здійснення загонів тварин у травні-червні (І.Г.Підопличко) є найбільш аргументованою, але не виключає можливості і березневого епізоду (Л.С.Тодд). Цей висновок обгрунтований статевим і віковим складом тварин, високою вибірковістю при утилізації забитих тварин, паралелями з археологічними та етнографічними матеріалами Північної Америки. Сезонна типологія інших степових поселень встановлена на підставі даних 36 комплексів з урахуванням багатьох показників. Залучені також факти щодо сезонних міграцій бізонів, диких коней, північних оленів, сайгаків тощо. У підсумку були виділені такі сезонні групи памяток:

І. Весняно-літні з переважанням бізонів: Золотівка І, Велика Акаржа, Амвросіївка, Анетівка ІІ1, Кайстрові Балки ІІІ та IV, Минівський Яр, Камяна Балка І, два шари Федорівки (?).

ІІ. Літньо-осінні з бізоном та диким конем: Вознесенка IV, Говоруха, Ями, Нововолодимирівка ІІ, Дмитрівка, Камяна Балка ІІ.

ІІІ. Осінньо-зимові з більш різноманітною фауної та свідоцтвами полювань на хутрових тварин: Міра, Сагайдак І, Муралівка, гор. V-а, IV-а та IV-б Осокорівки І, Кайстрова Балка І, Дубова Балка, Михайлівка, Рогалики ІІ-в, ІІІ-а, ІІІ-в та VII. Серед них є напевно зимові з північним оленем: Анетівка І, гор. ІІІ-в та ІІ Осокорівки І, Кайстрова Балка ІІ, гор. ІІІ-а та ІІ-а Ямбурга, Рогалик ІІ-а та Рогалик ХІІ.

На підставі сказаного реконструйовано річний господарський цикл населення степової ПГО (для періоду від 22 до 13 тис. років ВР). Встановлено, що полювання на бізонів відбувались протягом усього року, але про масові облавні загони, які потребували обєднання зусиль значних колективів, можна говорити лише для весняно-літнього сезону. Полювання на диких коней проводилась переважно у осінньо-зимові місяці, причому свідчення більш чи менш масових полювань на них (Камяна Балка ІІ) повязані з осінню. Полювання на північних оленів відбувалося взимку. В цілому для пізньої осені та зими не відмічені свідчення виразної мисливської спеціалізації, оскільки у фауністичних комплексах цього сезону простежено найбільше видове розмаїття тварин. Вірогідно, що саме у цю пору року більш чи менш крупні общини розпадались на менші колективи.

Ці висновки, зроблені на підставі даних археології, краще за інших кореспондуються з матеріалами, які описують індіанців Південних та частково Центральних рівнин (прерій) Північної Америки. У ХVIII-XIX ст. там мешкали племена сіу та алгонкинів. Їх господарський рік чітко поділявся на два періоди літній сезон великих облавних полювань на бізонів (коли усе племя збиралось разом) та сезон зимових індивідуальних полювань, коли бізонів у степах було мало через те, що їхні гурти розпадались. Мясо забитих бізонів вживалось індіанцями в усіх можливих видах, але пеммікан (вялене перетерте мясо з домішкою кісткового мозку та інших рослинних консервантів) заготовляли прозапас влітку.

Підкреслимо, що для усього основного періоду розвитку степової ПГО (від 22 до 13 тис.р. ВР та раніше) ми не знаємо беззаперечних фактів, прямо повязаних з кризою мисливського господарства. Тільки під час фінального палеоліту ці явища, можливо, вже могли мати місце, але поки що зафіксовані лише даними археологічного картографування. Разом з тим, слід зауважити, що відзначені вище зміни у складі фауни степових копитних тварин на початку середнього та фінального палеоліту були обумовлені не антропогенними, а радше природними факторами.

РОЗДІЛ 7. КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ ПРОЦЕСИ

У ПІЗНЬОМУ ПАЛЕОЛІТІ ПІВДНЯ СХІДНОЇ ЄВРОПИ

Головним підсумком роботи є характеристика основних культурно-історичних процесів та створення періодизації пізнього палеоліту регіону. Така реконструкція базується на картині послідовності тих чи інших культурних явищ, що базується на віднесенні камяних артефактів окремих памяток або їх груп до тих чи інших технокомплексів та їхніх варіантів. Зауважимо, що такий підхід відповідає сучасним тенденціям європейського палеолітознавства.

Простежена культурно-хронологічна послідовність охарактеризована таким чином. У ранній порі (32-22 тис. років ВР) відомі виразні прояви оріньякоїдного (гор. 6.5-6.3 Буран-Каї ІІІ, Зелений Хутір, Кулударь, Ворона ІІІ та ін.), селетоїдного (шар С Буран-Каї ІІІ, низка комплексів Бирючих Балок, верхн. шар Міри та, можливо, Іллінка) та граветоїдного (нижн. шар Міри, гор. 6.2-6.1 Буран-Каї ІІІ та Заскельна ІX - ?) ТК. Граветоїдні комплекси повязані в основному з середнім рівнем даної пори (28-25 тис. років ВР), що дозволяє припустити послідовну зміну комплексів оріньякоїдного ТК ранніми граветськими індустріями. Водночас є усі підстави говорити про співіснування протягом певного часу оріньяку та раннього гравету з індустріями селетоїдного ТК. Скоріше за все, селетоїдна лінія розвитку була практично незалежною (самостійною) та існувала з початкової пори пізнього палеоліту принаймні до кінця середнього рівня його ранньої пори.

Різні за віком камяні індустрії середньої пори мають певну специфіку.

Нижний рівень (22-20 тис. років ВР). Усі без виключення комплекси є оріньякоїдними, а точніше епіоріньякськими (нижн. шар Сагайдака І, Муралівка, Золотівка І, Михайлівська Балка, Гордашівка І, нижн. шар Сюрені І). 

Середній рівень (20-18 тис. років ВР). Індустрії доволі чітко поділяються на дві групи. До першої відносяться Анетівка І, Івашків VІ, а такоже Рашків VII, Лапушна та Пояна Роман. Їхня специфіка визначена терміном граветоїдний епіоріньяк. Друга група репрезентована Великою Акаржею, Анетівкою ІІ, Амвросіївкою, Кайстровою Балкою VI, верхнім шаром Ворони ІІІ та середнім шаром Сюрені І. Камяні індустрії цих стоянок граветоїдні з доволі незначною кількістю гомогенних епіоріньякських елементів. Йдеться про своєрідну фацію раннього епігравету так званий оріньякоїдний епігравет.

Верхній рівень (18-16,5 тис. років ВР). Для нього зафіксовано існування тільки епіграветських індустрій, у яких епіоріньякські риси практично повністю відсутні. Це Ями, два шари Федорівки, Вознесенка ІV, Дмитрівка, Калфа, Камянка, Антонівка ІІІ, верхній шар Сюрені І (крім азільських комплексів) та ін.

Заключна пора. Характерна присутність індустрій граветоїдного ТК у епіграветському та фінальноепіграветському проявах.

Нижній та середній рівні (16,5-15,0 та 15,0-13,0 тис. років ВР). Індустрії усіх памяток, надійно датованих означеним часом, є епіграветськими.

Верхній рівень (13,0-10,3 тис. років ВР). Репрезентовані в основному фінально-епіграветські комплекси (характерні геометричні мікроліти, які поступово витіснили у наборах мікроінвентаря епіграветський мікроінвентар). У південно-західних степах і в Криму переважають сегменти та трикутники, трапеції присутні значно рідше (шан-кобинська АК). У інших районах регіону навпаки переважають крупні трапеції, частіше з ретушованими верхніми основами (рогаликсько-царинківська АК). Виразною особливістю Кримського півострова є присутність свідерських комплексів (датованих, скоріше за все, часом дріасу-ІІІ).

Таким чином, простежена індустріально-культурна послідовність є достатньо повною та виразною. Щоправда, на сьогодні не до кінця вирішенними залишаються питання хронології нечисленних оріньякських та деяких епіоріньякських памяток, а також атрибуція індустрій початкової пори пізнього палеоліту. В цілому загальна картина культурного розвитку пізнього палеоліту півдня Східної Європи не вступає у помітні протиріччя з культурними послідовностями сусідніх регіонів Середнього Подністровя, Східного Прикарпаття, Кавказу, Костьонківсько-Борщівського району. Разом з тим, автор не схильний до переоцінки такої близкості та не спростовує можливості знаходження окремих відмінностей між ними.

Принципово важливими є проблеми культурних інновацій, міграцій та генетичних звязків. Відзначено, що протягом багатьох років культурні процеси у регіоні, а точніше поява більш чи менш виразних культурних явищ, пояснювались міграціями населення (В.Хмелевський, М.Д.Гвоздовер, В.Н.Станко, Н.Б.Леонова, О.О.Яневич, Є.В.Міньков, Н.П.Оленковський та ін.). Однак, виходячи зі сказаного вище, єдиною міграцією, надійно зафіксованою методами археології, поки що можна визнати тільки появу свідерського населення в Криму. Гіпотетичною залишається міграція носіїв так званого давньосередиземноморського антропологічного типу у Дніпровське Надпоріжжя (Волоський могильник) протягом заключної пори пізнього палеоліту (Кондукторова, 1973). Простежений Ф.В.Петрунем за даними петрографії факт переселення до того ж району невеликої групи людей з Північно-Східної Румунії (верхн. шар Міри), напевно мав місце, але його поки важко назвати справжньою масовою міграцією.

Проте, сказане зовсім не означає, що інших міграцій давнього населення як до регіону, так і за його межі принципово не могло бути, хоча дуже важливо, щоб у кожному конкретному випадку такий факт доводився аргументовано. Інакше значна частина найдавнішої історії півдня Східної Європи може врешті-решт перетворитится на “складну та мозаїчну картину” нескінченної низки міграцій, яка не піддається науковому осмисленню.

Таким чином, на сучасному рівні знань на півдні Східної Європи простежується існування доволі логічної генетичної культурної послідовності (оріньяк гравет епіоріньяк епігравет фінальний епігравет у різних варіантах), що в принципі дозволяє припустити проживання у цьому регіоні протягом більшої частини пізнього палеоліту спорідненого населення близького походження. Правда, зараз через недостатню виразність ранніх граветських індустрій, такий генетичний звязок впевнено простежується тільки з початку середньої пори пізнього палеоліту (приблизно від 22 до 10 тис. років ВР).

Наприкінці проаналізовані проблеми культурно-історичної періодизації пізнього палеоліту півдня Східної Європи, але спочатку охарактеризовані вже існуючи схеми, що належать М.В.Аніковичу (1994; 2003), А.О.Синицину та М.Д.Праслову (1997), Л.Л.Залізняку (1998; 2000), П.М.Долуханову (2000) та ін. В цілому, на підставі реконструйованої автором картини культурної послідовності та інших висновків роботи, така періодизація може бути визначена таким чином: ранній період пізнього палеоліту раніше 22 тис. років ВР, середній (розвинутий) період 22-13 тис. років ВР, пізній (фінальний) період 13-10 тис. років ВР. Автор наголошує на тому, що ці періоди не слід плутати з дефініціями суто хронологічного характеру, які за традицією називаються порами.

Окремо зауважимо, що два основні рубежі між трьома визначеними періодами близько 22 та 13 тис. років ВР повязані з помітними змінами природніх умов, а також з часовими межами основного періоду існування степової пізньопалеолітичної природно-господарської області.

ВИСНОВКИ

Основні результати роботи викладені у вигляді загальної концепції розвитку пізнього палеоліту півдня Східної Європи. Її стрижнем є авторська геохронологічна схема, а складовими культурно-історична періодизація та положення про степову природнно-господарську область, у якому автору належить функціонально-сезонна типологія памяток та модель річного господарського циклу населення. При цьому були розглянуті та вирішені такі проблеми та конкретні питання:

1) Реконструйована картина природно-климатических змін часів пізнього палеоліту свідчить, що прадавні люди мали змогу мешкати в регіоні протягом усієї епохи, причому їхні колективи були присутстні тут як під час відносних потеплінь, так і найсуттєвіших похолодань. Скоріше за все, що під час останніх щільність населення в степах навіть збільшувалась.

2) Розроблена хронологічна колонка памяток, згідно якої найраніші пізньопалеолітичні стоянки регіону надійно датуються не раніше 32 тис. років тому.

3) Аналіз сукупності матеріалів по житлам і господарсько-побутовим комплексам зони степів дозволив стверджувати, що більша частина з них є сезонними місцями помешкання окремих парних сімей.

4) На підставі концепції технокомплексів отримана оновлена картина культурної послідовності, із найбільш важливих аспектів якої назвемо наступні:

А/ Протягом ранньої пори пізнього палеоліту існували дві лінії культурного розвитку, представлені послідовно оріньяком раннім граветом, а також селетоїдними індустріями, які існуювали приблизно до 26-25 тис. років тому.

Б/ На початку середньої пори пізнього палеоліту тут зявляються оріньякоїдні (епіоріньякські) індустрії, які від власне оріньяку відділяє хронологічна перерва тривалістю близко 7-6 тис. років.

В/ З 19 до 13 тис. років тому в регіоні існували тільки епіграветські індустрії, які від власне гравету відділяє перерва близько 3 тис. років.

Г/ Близько 13 тис. років тому значна епіграветська культурна спільність розпалась і на півдні Східної Європи до початку мезоліту існували два менші масиви населення, які залишили по собі памятки фінально-епіграветських шан-кобинської та рогаликсько-царинківської археологічних культур.

Ці оригінальні положення є складовими запропонованої автором дисертації цілісної картини культурно-історичних та соціально-економічних процесів, що мали місце у пізньому палеоліті Північного Надчорноморя.

СПИСОК ОСНОВНИХ ПУБЛІКАЦІЙ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії:

1. Сапожников И.В. Палеолит степей Нижнего Приднестровья. Ч. І: Памятники нижнего и раннего этапа позднего палеолита. Одесса, 1994. 78 с.

2. Сапожникова Г.В., Коробкова Г.Ф., Сапожников И.В. Хозяйство и культура населения Южного Побужья в позднем палеолите и мезолите. Одесса-С.-Пб.: ИИМК РАН, 1995. 199 с.

3. Сапожников И.В. Большая Аккаржа: хозяйство и культура позднего палеолита Степной Украины. К.: Шлях, 2003. 304 с.

Статті у фахових виданнях:

4. Сапожников И.В. Новые позднепалеолитические памятники в Нижнем Поднестровье // Археологические исследования в Молдавии в 1984 г. К.: Штиинца, 1989. С. 39-50.

5. Сапожников И.В., Сапожникова Г.В. Новое о пещере Ильинка // Четвертичный период. Палеонтология и археология. Кишинев: Штиинца, 1989. С. 179-187.

6. Sapozhnikov I.V. The Steppes in the Late Paleolithic: Steppe Model of Adaptation and the Factor of Cultural Convergence // Antiquity. 1989. Vol. 63. № 241. Р. 791.

7. Сапожников И.В. Лапушна новый позднепалеолитический памятник в бассейне р.Реут // Археологические исследования молодых ученых Молдавии. Кишинев: Штиинца, 1990. С. 71-78.

8. Сапожников И.В., Сапожникова Г.В. Картографування пам'яток палеоліту і мезоліту в степах Нижнього Подністров'я // Археологія південного заходу України. К.: Наукова думка, 1992. С. 49-67.

9. Медяник С.И., Сапожников И.В. Палеогеографические условия позднепалеолитической стоянки Большая Аккаржа // Известия АН Республики Молдова. Сер. биол. и хим. наук. 1992. № 3. С. 66-69.

10. Сапожников И.В. Хозяйственная специфика степной историко-культурной области // Краткие сообщения ИА АН СССР. 1992. Вып. 206. С. 43-48.

11. Петренко В.Г., Полищук Л.Ю., Сапожников И.В. Новые археологические памятники в северных районах Одесской области: эпоха камня и медный век // Древности Причерноморских степей. К.: Наукова думка, 1993. С. 103-114.

12. Сапожников И.В. Локальный хозяйственно-бытовой комплекс на позднепалеолитической стоянке Большая Аккаржа // Археологические вести. 1994. № 3. С. 38-47.

13. Сапожников І.В., Секерська О.П. Археозоологія поселення Велика Акаржа: матеріали до реконструкції господарсько-культурного типу пізньопалеолітичних степових мисливців // Археологія. 2001. № 2. С. 103-110.

14. Сапожников И.В. Хозяйственно-бытовые комплексы поселения Большая Аккаржа // Старожитності Північного Причорноморя і Криму. 2001. Т. ІХ. С. 3-10.

15. Сапожников І.В. Велика Акаржа та періодизація памятників середнього етапу пізнього палеоліту азово-причорноморських степів // Археологія. 2002. № 3. С. 68-80.

16. Сапожников І.В. Господарсько-побутові комплекси поселення Велика Акаржа // Археологія. 2002. № 1. С. 74-82.

17. Сапожников И.В. Палеолитические карстовые пещеры Северо-Западного Причерноморья // Особенности развития верхнего палеолита Восточной Европы.  С.-Пб.: Академ-Принт, 2002. С. 18-24.

18. Сапожников І.В. Сюрень І “кримська загадка” або закономірне явище у пізньому палеоліті Південної України // Камяна доба України. 2002. Вип. 1. С. 43-56.

19. Сапожников І.В. Cтепова область Східної Європи в пізньому палеоліті: сезонність памяток та річний господарський цикл // Камяна доба України. 2003. Вип. 2. С. 87-107.

20. Сапожников И.В. Из истории исследований каменного века Украины: палеолитические карстовые пещеры Северного Причерноморья // Камяна доба України. 2003. Вип. 4. С. 43-52.

21. Сапожников І.В. Картографія та її методи в археології // Національне картографування: стан, проблеми та перспективи розвитку. К.: Картографія, 2003. С. 317-319.

22. Сапожников И.В. Природная обстановка на западе степной зоны Восточной Европы в палеолите // Археологический альманах. 2003. Вып. 13. С. 199-217.

23. Сапожников І.В., Кухарчук Ю.В. Камяна доба України і П.П.Єфименко: до 120-річчя з дня народження вченого // Камяна доба України. 2004. Вип. 5. С. 6-22.

24. Сапожников И.В. Многослойная стоянка Михайловка (Белолесье): проблемы стратиграфии и датировки // Старожитності Степового Причорноморя і Криму. 2004. Т. ХI. С. 299-316.

25. Сапожников И.В. Хронология и периодизация позднего палеолита Степной Украины // Археологический альманах. 2004. Вып. 16. С. 195-236.

26. Сапожников И.В. Хроностратиграфическое обоснование для общей и региональных периодизаций позднего палеолита Евразии // Археология, этнография и антропология Евразии. 2004. 3. С. 2-11.

27. Sapozhnikov I.V. A Chronostratigraphic Basis for General and Regional Subdivisions of the Eurasian Upper Paleolithic // Archaeology, Еthnography and Anthropology of Eurasia. 2004. 3. Р. 2-11.

28. Сапожников И., Сорокин В. Новые позднепалеолитические памятники Молдовы // Revista arheologicг. 2005. Vol. I. . 1. S. 170-182.

29. Сапожников І.В. Хронологія і періодизація пізнього палеоліту півдня Східної Європи // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. 2005. Вип. 9. С. 15-34.

Статті в інших наукових виданнях:

30. Сапожников И.В., Сапожникова Г.В. Большая Аккаржа стоянка охотников на бизонов в степях Северного Причерноморья // Археологический вестник. № 3. Запорожье, 1992. С. 3-6.

31. Сапожников И.В. Картографирование памятников каменного века степей Северного Причерноморья // Древнее Причерноморье. Одесса, 1993. С. 7-9.

32. Сапожников И.В. Раскопки позднепалеолитической стоянки Большая Аккаржа // Археологічні дослідження в Україні 1991 р. Луцьк, 1993. С. 108-109,171.

33. Сапожников И.В., Секерская Е.П. Фаунистический комплекс поселения Большая Аккаржа // Памятки археології Північно-Західного Причорноморя. Одеса: Гермес, 2000. С. 40-53.

34. Сапожников І.В., Сапожникова Г.В. Співвідношення природно-господарських областей та господарсько-культурних типів: на прикладі пізнього палеоліту степової зони // Vita Аntiqua. 2001. № 3-4. С. 22-30.

35. Сапожников И.В., Сапожникова Г.В. Полевые исследования П.И.Борисковского в Северо-Западном Причерноморье // Каменный век Старого Света. С.-Пб.: Академ-Принт, 2001. С. 67-69.

36. Сапожникова Г.В., Сапожников И.В. Вклад Г.Ф. Коробковой в изучение каменного века Украины // Петербургская школа трасологии и изучение древних культур Евразии: к юбилею Г.Ф.Коробковой. С.-Пб.: ИИМК РАН, 2003. С. 33-40.

37. Сапожников И.В. Хроностратиграфическое обоснование для общей и региональных периодизаций позднего палеолита Евразии // Археология и палеоэкология Евразии. Новосибирск, 2004. С. 165-174.

38. Medjanik S., Sapozhnikov I. The Upper Palaeolithic Site Bolshaya Akkarzha: Palynological Records and Palaeoenvironmental Reconstructon // Polen. 2004. Vol. 14. P. 561-562.

Тези та матеріали конференцій:

39. Сапожников И.В. Типология каменных изделий и проблемы выделения археологических культур и локальных вариантов // Теоретические проблемы современной археологии. Тезисы докладов методологического симпозиума. Кишинев: Штиинца, 1988. С. 34-37.

40. Сапожников И.В. Еще раз об интерпретации амвросиевского костища // Проблемы охраны и исследования памятников археологии в Донбассе. Тезисы докладов семинара. Донецк, 1989. С. 72-73.

41. Сапожников И.В. К характеристике аккаржанской культуры // Проблеми історії та археології давнього населення Української РСР. Тези доповідей ХХ республіканської конференції. К.: Наукова думка, 1989. С. 199-200.

42. Сапожников И.В. Картографирование памятников каменного века в степях Дунай-Днестровского междуречья // История и археология Нижнего Подунавья. Тезисы докладов семинара. Рени, 1989. С. 10-11.

43. Сапожников И.В. М.Я.Рудинский и проблемы выделения историко-культурных регионов в позднем палеолите Украины // Охрана и исследование памятников археологии Полтавщины. Тезисы докладов семинара. Полтава, 1989. С. 12-13.

44. Сапожников И.В. Степная модель адаптации и фактор культурной конвергенции // Проблемы культурной адаптции в эпоху верхнего палеолита. Тезисы докладов советско-американского симпозиума. Л.: Наука, 1989. С. 30-31.

45. Сапожников И.В. О датировке и искусственных сооружениях пещеры Ильинка // Реконструкция древних верований: источники, метод, цель. Тезисы докладов конференции. Л., 1990. С. 29-31.

46. Сапожников И.В. Очерк работ Одесского палеолитического отряда ЛОИА АН СССР // Проблемы исследования памятников археологии Северского Донца. Тезисы докладов конференции. Луганск, 1990. С. 33-35.

47. Гіря Є.Ю., Сапожников І.В. Пізньопалеолітична стоянка Кам'янка в Нижньому Подністров'ї: технологія та типологія кремяних воробів // Охорона та досідження пам'яток археології в Україні в 1989 році. Тези доповідей науково-практичного семинару. Вінниця, 1990. С. 31-32.

48. Сапожников И.В., Сапожникова Г.В. Проблемы раннего мезолита Северного Причерноморья // Проблемы первобытной археологии Северного Причерноморья. Тезисы докладов конференции. Ч. І. Херсон, 1990. С. 25-26.

49. Сапожников И.В., Сапожникова Г.В. Функциональное назначение памятников каменного века и характер кремневого инвентаря: по материалам позднепалеолитических стоянок степной зоны Европейской части СССР // Хроностратиграфия палеолита Северной, Центральной, Восточной Азии и Америки. Доклады международного семинара. Новосибирск: Наука, 1990. С. 269-272.

50. Сапожников И.В., Сапожникова Г.В. Археологические культуры позднепалеолитической степной историко-культурной области // Северо-Западное Причерноморье: ритмы культурогенеза. Тезисы докладов семинара. Одесса, 1992. С. 12-15.

51. Сапожников И.В. Генетические и миграционные процессы в палеолите и мезолите степной историко-культурной области // Міжнародні зв'язки народів Европи. Матеріали конференції. Секції ІІІ-ІV. Запоріжжя, 1996. С. 128-129.

52. Сапожников И.В. Хронология и культурная периодизация позднего палеолита Cеверного Причерноморья: с параллелями из Костенковско-Борщевского района // Костенки и ранняя пора верхнего палеолита Евразии: общее и локальное. Материалы международной конференции. Воронеж: Истоки, 2004. С. 131-132.

53. Sapozhnikov I.V. Sоme Рrоblems of the Еarly Upper Paleolithic of the South Ukraine // 9th Annual meeting European Assosiations of Archaeologist. Final Рrogramme and Аbstracts. St.-Pb., 2003. P. 71.

54. Сапожников И.В. Хронология и палеоэкология позднего палеолита черноморско-азовских степей // Проблемы палеонтологии и археологии юга России и сопредельных территорий. Материалы международной конференции. Ростов-на-Дону: Изд-во ООО “ЦВВР”, 2005. С. 83-84.

55. Sapozhnikova G.V., Sapozhnikov I.V. Functional Typology Upper Paleolithic Stone Equipment from Eastern Europe Steppe // “Prehistoric Technology” 40 Years Later: Functional Studies and Russian Legacy. Book of Abstracts of the International Congress. Verona, 2005. P. 133-134.

АНОТАЦІЇ

Сапожников І.В. Пізній палеоліт степів південного заходу України: хронологія, періодизація і господарство. Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.04 археологія Інститут археології НАН України. Київ, 2005.

На основі проведеного комплексного аналізу існуючої для степів південного заходу України джерельної бази, значна частина якої була здобута автором, розкриті і вирішені ключові проблеми пізнього палеоліту регіону та усього півдня Східної Європи. У роботі запропонована авторська концепція, складовими частинами якої є:

Положення про степову природно-господарську область часів пізнього палеоліту, яке було висунуте П.П.Єфименком (1960) і П.Й.Борисковським (1964). Автор розвив ідею щодо сезонного характеру способу життя і господарства населення, розробивши функціонально-сезонну типологію памяток. Вони розподілені на весняно-літні, літньо-осінні і осінньо-зимові. Мешканці перших проводили зазвичай колективні загони бізонів, других полювання на диких коней і бізонів, а третіх полювання на диких коней, яке доповнювалось здобиччю хутряних тварин та північних оленів (у північній підзоні степів). На підставі цього та даних етнографії розроблена модель річного господарського циклу.

Крім того, визначені три етапи розвитку степової природно-господарської області: ранній (близько 30-22 тис. років тому) полювання на коней, бізонів та інших тварин; середній (22-13 тис. років тому) полювання переважно на бізонів; заключний (13-10 тис. років тому) переважно на коней. Зроблено висновок про неправомірність розподілення степових поселень на базові стоянки та мисливські табори, оскільки всі вони (крім стоянок-майстерень) складались з окремих сезонних сімейних жител (господарсько-побутових комплексів), причому принаймні на низці памяток культурні шари сформувалися внаслідок неодноразового нашарування залишків таких обєктів. Автор дійшов висновку, що для часів пізнього палеоліту в зоні степів не відмічені беззаперечні археологічні свідчення наявності кризи мисливського господарства.

Хронологічна колонка памяток. Згідно розробленої схеми, найраніші памятки регіону відносяться до ранньої пори пізнього палеоліту, а стоянки, які можна надійно датувати раніше 32 тис. років тому, невідомі. Переважна частина памяток відноситься до середнього і заключного періодів цієї епохи, причому первісна людність була присутня в степах як під час відносних потеплінь, так і найбільш суттєвих похолодань. Не виключено, що протягом льодовикового максимуму (19-18 тис. років тому) щільність населення регіону не зменшилась, а навпаки збільшилась.

Картина культурної послідовності, що базується переважно на понятті технокомплексів та їх фацій. Зясувалося, що приблизно з 32-30 до 22 тис. років тому в регіоні мешкали носії трьох технокомплексів оріньякоїдного (до 28 тис. років тому), селетоїдного (до 26-25 тис. років тому), і граветоїдного (раннього гравету від 28 до 22 тис. років тому). З 22 до 20 тис. років тому відомі тільки епіоріньякські камяні індустрії, з 20 до 18 граветоїдного епіоріньяку і оріньякоїдного епігравету (по суті раннього епігравету), а з 18 до 10 років тому епігравету, на грунті яких на початку голоцену формуються мезолітичні технокомплекси. Власне епігравет регіону має дві фази розвитку: з 19 до 13 років тому ранній, а з 13 до 10 тис. років тому фінальний. Отже, як мінімум з 22 до 10 тис. років тому на території півдня Східної Європи простежено існування єдиного масиву спорідненого населення. Не виключено, що ця спільність була генетично повязана з носіями індустрій раннього гравета (близько 28-22 тис. років тому).

Культурно-історична періодизація. На підставі охарактеризованих положень і висновків розглянуті проблеми створення загальної періодизації пізнього палеоліту як історичної епохи в межах півдня Східної Європи. Визначені наступні історико-культурні періоди пізнього палеоліту регіону: ранній приблизно від 32 до 22 тис. років тому, середній (розвинутий) 22-13 тис. років тому; заключний (фінальний палеоліт) 13-10 тис. років тому.

Головні положення будуть використані при написанні загальних праць з первісної історії України та Європи.

Ключові слова: пізній палеоліт, оріньякоїдний, селетоїдний та граветоїдний технокомплекси, памятка, хронологія, періодизація, господарство, господарсько-побутовий комплекс, природно-господарська область, степова зона, Південно-Західна Україна, південь Східної Європи.

Sаpоzhnikov І.V. Upper Palaeolithic of Steppes of Southwestern Ukraine: chronology, periodization and economy. Manuscript.

Thesis of dissertation for academic degree of doctor of historical sciences in specialty 07.00.94 Archaeology. The Institute of Archaeology of National Ukrainian Academy of Sciences, Kyiv, 2005.

Dissertation offers the concept of development of Upper Paleolithic in Steppe of the South of the Eastern Europe. Proposed concept consists of the following constituents:

Statement on steppe natural-economic area. On the basis of multiple indications the sites of given area were divided into spring-summer, summer-autumn and autumn-winter occupations. Inhabitants of the first type of sites were mainly engaged in collective drive bison big game, occupants of sites of the second type were concentrated on wild horses and bison, while inhabitants of the third type of sites conducted wild horse big game supplemented with fur and reindeer hunting. Three stages of development of steppe natural-economic area are recognized, i.e.: early stage (c.30-22 ky BP) with hunting on horse, bison and other animals; middle stage (22-13 ky BP) with predominant bison game; final stage (13-10 ky BP) with predominant horse game. The suggestion is argued, that settlements usually were consisted of separate seasonal family dwellings. Cultural layers on some sites were formed as result of repeated superposition of remains of objects of this type.

Chronological sequence of the sites. The earliest steppe settlements are aged to the beginning of Early Upper Paleolithic (32-30 ky BP). The majority of sites belongs to the Middle (22-16,5 ky BP) and Final (16,5-10,0 ky BP) stages of Upper Paleolithic. People occupy steppe zone during both warm and cold episodes. Population density had increased during the Last Glacial maximum (19-18 ky BP).

Outlines of cultural sequence. Roughly between 32-30 and 22 ky BP the area was occupied by carriers of three techno-complexes, these are Aurignacoїde, Szeletoїde and Gravettoїde. Epiaurignacian industries are known between 22 and 20 ky BP, while Gravettoїde Epiaurignacian and Aurignacoїde Epigravettian are dated to between 20 and 18 ky BP, and Epigravettian is referred to 18-10 ky BP. Epigravettian industries are divided into Early (19-13) and Final (13-10 ky BP) stages. Existence of kindred population is argued for the period between 19 and 10 ky BP in the south of the Eastern Europe. Connection of this population with carriers of Early Gravettian industries (28-22 ky BP) seems likely.

Cultural-historical periodization. On the basis of stated conclusions the following periods of regional Upper Paleolithic were recognized, namely: Early period aged between 32 and 22 ky BP, Middle period dated to 22-13, and Final period dated to 13-10 ky BP.

Key words: Upper Palaeolithic, Aurignacoїde, Szeletoїde, and Gravettoїde techno-complexes, site, chronology, periodization, economy, economic-habitation complex, natural-economic area, Steppe zone, Southwestern Ukrainе, south of the Eastern Europe.

Сапожников И.В. Поздний палеолит степей юго-запада Украины: хронология, периодизация и хозяйство. Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.04 археология Институт археологии НАН Украины. Киев, 2005.

На основании проведенного комплексного анализа существующей для степей юго-запада Украины источниковой базы, значительная часть которой была получена автором, раскрыты и решены ключевые проблемы пoзднего палеолита региона и всей зоны степей юга Восточной Европы. В диссертации предложена авторская концепция, составными частями которой являются:

Положение о степной природно-хозяйственной области времени позднего палеолита, выдвинутое ранее П.П.Ефименко (1960) и П.И.Борисковским (1964). Автор развил идею о сезонном характере образа жизни и хозяйства населения, разработав функционально-сезонную типологию памятников. Они разделены на весенне-летние, летне-осенние и осенне-зимние. Обитатели первых вели, как правило, коллективные охоты на бизонов, вторых охоту на диких лошадей и бизонов, третьих охоту на диких лошадей, которая дополнялась пушной охотой и добычей северных оленей (в северной подзоне степи). На основании этого и данных этнографии разработана модель годового хозяйственного цикла.

Определены три этапа развития степной природно-хозяйственной области: ранний (около 30-22 тыс. лет назад) охота на лошадей, бизонов и других животных; средний (22-13 тыс. лет назад) охота преимущественно на бизонов; заключительный (13-10 тыс. лет назад) преобладание охоты на лошадей. Сделан вывод о неправомерности разделения степных поселений на базовые стоянки и охотничьи лагеря, так как все они (кроме стоянокмастерских) состояли из отдельных сезонных семейных жилищ (хозяйственно-бытовых комплексов), причем на ряде памятников культурные слои сформировались в результате неоднократного наложения остатков таких объектов друг на друга. Кроме того, автор сделал вывод о том, что для времени позднего палеолита в степной зоне не отмечены явные археологические свидетельства наличия кризиса охотничьего хозяйства.

Хронологическая колонка памятников. Согласно новой схеме, первые памятники региона относятся к ранней поре позднего палеолита, а стоянки, которые можно было бы уверенно датировать ранее 32 тыс. лет назад, пока неизвестны. Большая часть из них относится к средней и заключительной порам эпохи, причем население присутствовало в регионе как в периоды относительных потеплений, так и наиболее существенных похолоданий. Не исключено, что во время ледникового максимума (19-18 тыс. лет назад) плотность населения степей не уменьшилась, а увеличилась.

Картина культурной последовательности, которая базируется на понятии технокомплексов. Выяснилось, что примерно с 32-30 до 22 тыс. лет назад в регионе обитали носители трех технокомплексов ориньякоидного (до 28 тыс. лет назад), селетоидного (до 26-25 тыс. лет назад), и граветтоидного (раннего граветта от 28 до 22 тыс. лет назад). С 22 до 20 тыс. лет назад известны эпиориньякские каменные индустрии, с 20 до 18 тыс. лет назад граветтоидного эпиориньяка и ориньякоидного эпиграветта (по сути раннего эпиграветта), а с 18 до 10 тыс. лет назад эпиграветта, на базе которых в начале голоцена формируются мезолитические технокомплексы. Эпиграветт региона имеет две фазы развития: с 19 до 13 тыс. лет назад ранний, а с 13 до 10 тыс. лет назад финальный. Как минимум с 22 до 10 тыс. лет назад на территории юга Восточной Европы прослежено существование единого массива родственного населения. Не исключено, что это сообщество было связано с носителями индустрий раннего граветта (около 28-22 тыс. лет назад).

Культурно-историческая периодизация. На базе сделанных выводов рассмотрены проблемы создания общей периодизации позднего палеолита как особой эпохи в рамках юга Восточной Европы. Определены такие историко-культурные периоды позднего палеолита данного региона: ранний примерно от 32 до 22 тыс. лет назад, средний (развитый) 22-13 тыс. лет назад; заключительный (финальный палеолит) 13-10 тыс. лет назад.

Основные положения работы будут использованы при написании обобщающих работ по древнейшей истории Украины и Европы.

Ключевые слова: поздний палеолит, ориньякоидный, селетоидный и граветтоидный технокомплексы, стоянка, хронология, периодизация, хозяйство, хозяйственно-бытовой комплекс, природно-хозяйственная область, степная зона, Юго-Западная Украина, юг Восточной Европы.


Страница: 1  Страница: 2 

По вопросу доставки диссертации по этой теме пишите на электронный адрес: info@disser.com.ua


Меню
Реклама



2006-2009 © Диссертации и авторефераты Украины