Библиотека диссертаций Украины Полная информационная поддержка
по диссертациям Украины
  Подробная информация Каталог диссертаций Авторам Отзывы
Служба поддержки




Я ищу:
Головна / Мистецтвознавство / Декоративне і прикладне мистецтво


Козакевич Олена Романівна. Мистецтво в'язання в Західній Україні кінця ХІХ - першої третини ХХ століття (історія, типологія, художні особливості, осередки) : Дис... канд. мистецтвознавства: 17.00.06 / Львівська національна академія мистецтв. — Л., 2005. — 209арк.+ дод. [97]арк. рис., 26, 20арк. — Дві кн. одиниці. — Бібліогр.: арк. 184-209.



Анотація до роботи:

Козакевич О.Р. Мистецтво в’язання в Західній Україні кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. (історія, типологія, художні особливості, осередки). – Рукопис.

Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата мистецтвознавства за спеціальністю 17.00.06. – декоративне і прикладне мистецтво. Львівська національна академія мистецтв. – Львів, 2006.

У дисертації розглянуто мистецтво в’язання в Західній Україні кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. як самобутнє маловивчене явище національної культури. З’ясовано основні етапи розвитку українського в’язання у західноєвропейському контексті, розроблено типологію техніки в’язання та в’язаних виробів у зв’язку з традиційним декоративно-ужитковим мистецтвом і модою. Висвітлено становлення мистецтва в’язання на західноукраїнських землях, розвиток в’язання у контексті мистецької освіти, виявлено провідні осередки в’язального виробництва. Прослідковано художньо-стильові особливості українських в’язаних виробів кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.: підпорядкованість традиції, відображення історичних стилів та модних тенденцій, особливості застосування техніки в’язання, композиції орнаменту, на підставі чого можна трактувати українське в’язання як мистецьке явище.

1. Мистецтво в’язання в Західній Україні кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. репрезентує культурно-мистецькі процеси того часу і виступає багатогранним явищем української культури.

2. Вивчення ґенези техніки в’язання засвідчило її побутування на українських землях від давніх часів. В основі архаїчної техніки лежить метод в’язання вузлів. В’язання у сучасному визначенні (спицями) з’явилося на початку н.е.: йому передувало в’язання на рамах та голковий стібок. Впродовж віків в’язання розвивалося, видозмінювалося, удосконалювалися засоби виробництва, що зумовило його диференціацію на підвиди: філе, макраме, в’язання дротами, в’язання гачком, фриволіте.

3. Від часів княжої доби і до середини ХІХ ст. на західноукраїнських землях в’язані вироби переважно виступали коштовним предметом імпорту, зрідка – місцевого виробництва, підпорядковуючись тенденціям моди та уподобанням вищих верств суспільства. Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. внаслідок реформ у жіночому вбранні, популяризації спорту, поширення конфекції та фемінізації у виготовленні одягу основним критерієм стає практичність, зручність у поєднанні з вишуканістю. Саме в’язання гачком та спицями дозволило створити одночасно і делікатне мереживо, і теплу тканину.

4. Проведення наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. мистецьких, промислово-господарських та етнографічних виставок у Львові, Коломиї, Перемишлі, Тернополі, Стрию сприяло розвиткові в’язання. Ознайомлення з творами традиційного народного та сучасного декоративного мистецтва, оцінка їх художньої вартості впливали на смаки відвідувачів. У цей час нівелюється межа між традицією і модою, у в’язаних виробах прослідковується взаємовплив їх художньо-стильових особливостей.

5. Фахове навчання мистецтва в’язання відбувалося у контексті соціокультурних явищ кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. Професійний підхід до творення художнього виробу, володіння основними техніками ручного та машинного в’язання, знання колористики, композиції, способів декору дозволяло виготовляти високохудожні вироби, що створювали конкуренцію імпорту. Підготовка фахівців сприяла розвиткові місцевого трикотажного виробництва (робітні та мануфактури), яке до кінця ХІХ ст. було практично відсутнє. 1920-1930-ті рр. характерні заснуванням українських осередків в’язання, виготовленням в’язаних виробів за народними мотивами. Від 1939 р. культурний та економічний розвиток реґіону зазнав змін, внаслідок чого мистецтво в’язання у контексті текстильного виробництва поміняло свою структуру.

6. Всебічне вивчення українського в’язання кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. дозволило розробити розгорнуту типологічну структуру в’язаних виробів. У типології народних виробів визначальним є підпорядкування традиції, що відрізняє її від типології в’язаних виробів у контексті моди.

7. Локальні художні особливості українських традиційних в’язаних виробів виявлялися головно через орнаментику, яка формувалася у синкретичній єдності з декоративно-ужитковим мистецтвом етнотериторії. В’язані вироби та оздоблення міської культури кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. виникали під впливом модних тенденцій та історичних стилів. Домінантою українських народних виробів виступала традиція, в’язання ж міської культури підпорядковувалося художньо-естетичним вимогам часу. В орнаменті кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. використовують стрічкові, стрічково-ярусні та центричні композиції. Значна частина орнаментальних структур створювалася на основі різних композиційних прийомів: симетрія, асиметрія, статика, динаміка, ритм. Стилістика орнаменту залежала від техніки виготовлення виробу: макраме та філе утворювали однотонну ажурну структуру, в’язання гачком і спицями – геометричний та геометризований орнамент, використання вишивки давало змогу створити довільний орнамент – від геометричного до фітоморфного.

9. Комплексне дослідження художнього в’язання у Західній Україні кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. дозволяє стверджувати про самобутність цього виду мистецтва як вагомого явища української національної культури.

Публікації автора:

1.Козакевич О. Вплив соціально-політичних явищ на розвиток та формування української моди (в контексті історії західноєвропейського костюма) // Народознавчі Зошити. — 2002. — №1-2. — С. 146-153.

2. Козакевич О. Розвиток трикотажу 20–30-х рр. ХХ ст. на теренах Східної Галичини (модні тенденції, осередки) // Народознавчі Зошити. — 2003. — №5-6. — С. 766-775.

3. Козакевич О. Трикотаж Східної Галичини 20–30-х рр. ХХ ст.: мода в період між двома світовими війнами // Вісник ЛАМ. — 2003. —№14. — С. 183-199.

4. Козакевич О. Джерела формування українського в’язання у загальноєвропейському контексті // Вісник ХДАДМ. — 2004. — Вип. 5. — С. 26-38.

5. Козакевич О. Проблеми української текстильної термінології: в’язання, мереживо // Вісник ХДАДМ. — 2004. — Вип. 6. — С. 42-48.

6. Козакевич О. В’язання як вид українського декоративно-ужиткового мистецтва // Мистецтвознавство’03. — 2004. — С. 99-113.

7. Козакевич О. Типологія українських в’язаних виробів кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. // Вісник Львівського університету. — 2004. — Вип. 4. — С.112-122.

8. Козакевич О. Косів – осередок в’язання ХХ ст. // Мистецтвознавство’05. 2005. С. 79-87.

9. Козакевич О. Плетиво з фондів Волинського краєзнавчого музею // Матеріали Другої Волинської обласної науково-етнографічної конференції “Минуле і сучасне Волині й Полісся: народне мистецтво і духовність” (12-13 травня, м. Луцьк). — 2005. — С. 51-54.

10. Козакевич О. Кольорова музика мисткині // Дзвін. — 2005. — № 7. — С. 111-112.