Библиотека диссертаций Украины Полная информационная поддержка
по диссертациям Украины
  Подробная информация Каталог диссертаций Авторам Отзывы
Служба поддержки




Я ищу:
Головна / Історичні науки / Історія України


Бєльський Олександр Володимирович. Старообрядництво в Південній Україні: формування та розвиток у другій половині XVIII - на початку ХХ ст. : дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Таврійський національний ун-т ім. В.І.Вернадського. — Сімф., 2007. — 294арк. — Бібліогр.: арк. 200-267.



Анотація до роботи:

Бєльський О.В. Старообрядництво в Південній Україні: формування та розвиток у другій половині XVIII – на початку XX століть. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – історія України. – Запорізький національний університет. – Запоріжжя, 2007.

У дисертації комплексно на основі різноманітних джерел історії досліджується проблема формування й розвитку старообрядницьких громад та рухів у Південній Україні (Таврійська губернія із прилеглою територією) протягом другої половини XVIII – початку XX ст.

У першому розділі розглядаються методи, література й низка джерел з даної проблеми. Одночасно проводиться розмежування класичних старообрядницьких організацій та безлічі інших течій і рухів антиурядового православ’я та християнства. У другому розділі на базі численних джерел аналізуються основні чинники, що сприяли появі й розселенню біглопопівців і безпопівців у Центральній та Південній Україні в XVII–XIX ст., – природні і штучні міграції, державна політика, боротьба за збереження етнічної та культурної ідентичності, економічний і соціальний розвиток. У третьому розділі досліджуються передумови появи єдиновірського руху і церкви серед біглопопівців України, його розвиток, поширення і вгасання у Центральній та Південній Україні у XVIII – на початку XX ст. Окремо розглянуто роль Корсунського єдиновірського монастиря – першого легітимного офіційного старообрядницького центру наприкінці XVIII – на початку XIX ст. Четвертий розділ присвячено дослідженню появи і поширення Білокриницької згоди в Україні, історії виникнення та розвитку таврійських і кримських старообрядницьких білокриницьких громад Південної України. Проведено порівняльно-історичний аналіз на прикладі двох найбільших старообрядницьких організацій Південної України, що виникли в с. Миронівці й у с. Мамі Руській.

Проведене дослідження старообрядників Південної України дає змогу зробити наступні узагальнення: по-перше, протягом другої половини XVIII – першої половини XIX ст. вони становили абсолютну більшість серед місцевого великоросійського населення; по-друге, місцеві умови виявилися сприятливими для появи і розвитку єдиновірської та білокриницької старообрядницьких організацій.

Удосконалене автором поняття “старообрядництво” може включати такий зміст: Старообрядництво – це консервативний релігійний рух різних ортодоксальних груп християнського населення Московського царства, які відкололися від урядового православ’я, були спрямовані на збереження сформованих до середини XVII століття місцевих специфічних обрядів і звичаїв і які не посягали на зміну Символу віри й не відмовлялися від святих таїнств християнства. До нього віднесено рух попівців, в т.ч. біглопопівців, на базі якого утворилися і поширилися три суто старообрядницькі течії: єдиновірська, білокриницька і біглопопівська (древлєправославна) згоди. З’ясовано, що всі вони формувалися на українських теренах. Серед них у Південній Україні представлені єдиновірська й білокриницька згоди.

Розкрито процес виникнення старообрядництва у Південній Україні у другій половині XVIII – на початку XIX ст. В т.ч. встановлено дату (1780 р.), місце (Єлисаветградський регіон) і автора (архієпископ Слов’янський і Херсонський Никифор) створення першої старообрядницької Церкви (Єдиновірської) і три етапи її формування (1780–1783, 1784–1797, 1799–1800 роки).

Набув підтвердження той факт, що Єдиновірська церква є першим актом взаємовизнання і першим офіційним компромісом між Російською державою і старообрядниками. Найбільшого поширення у XVIII – на початку XIX ст. вона набула в Херсонській, Таврійській і Катеринославській губерніях. Доведено, що наприкінці XVIII – в першій половині XIX ст. старообрядники Єлисаветградсько-Олександрійського регіону Херсонської губернії здебільшого і практично всі – у Таврійській губернії перейшли до складу Єдиновірської церкви. Першим офіційно визнаним старообрядницьким монастирем став Корсунський, що розташовувався у Таврійській губернії.

З’ясовано, що формування білокриницьких громад Таврійського регіону Південної України пов’язане з останніми хвилями міграції старообрядників у другій половині XIX ст. Їх другою церквою стала тричинна Білокриницька ієрархія, створена в Українській частині Буковини. До її складу увійшли як мігранти другої половини XIX століття, так і всі інші старообрядники Південної України, що не приєдналися до єдиновірства. Саме вони і заснували всі білокриницькі громади Таврійської губернії. Вперше було відкрито існування нових громад у губернії: Миронівської, Браїлівської, Кам’янської, Великознам’янської Вознесенської, першої Сімферопольської. Уточнено приблизну кількість старообрядників білокриницької згоди в губернії, яка у 1912 році складала 1400 осіб.

Виявлено схожість і відмінність цих церков у Південній Україні: обидві церкви засновані біглопопівцями державними селянами великоросами серед православного українського населення на землях України за умови ліберального законодавства і за наявності пільг. Старообрядники не переводилися до складу поміщицьких селян. Обидві церкви з’явилися на окраїні держави в період проведення аналогічних активних зовнішніх акцій: закріплення наддніпрянських, південноукраїнських і кримських земель у другій половині XVIII – на початку XIX ст., а також закріплення едисанських, буджацьких і придунайських земель у другій половині XIX ст.

Єдиновірська церква не мала єдиного організаційного центру, була двочинною, не могла самовідтворюватися, залежала від РПЦ і перебувала в її складі. Основною її складовою стала більш компромісна серед старообрядників дияконівська згода. Єдиновірців з боку держави піддано надзвичайно сильній асиміляції і на початку XIX ст. – переведено у стан військовопоселенців. В офіційних документах вони змішувалися з усіма православними. У 20-і рр. XX ст., після зняття анафем, їх церква втратила свою актуальність і згасла, єдиновірці були асимільовані і цілком розчинилися серед довколишнього населення.

Білокриницька церква була заснована в середині XIX ст. самими старообрядниками за межами Росії. Вона мала єдиний центр, була тричинною, незалежною від УПЦ і мала змогу рукопологати єпіскопів. Основною складовою цього руху стала більш консервативна перемазанська згода. Послідовники білокриницької церкви в офіційних документах виділялися з боку держави в окремий розряд – “менш шкідливі секти” і не піддавалися асиміляції.

Абсолютна більшість великоросійського населення Південної України у другій половині XVIII – на початку XIX ст. належала до старообрядників (більше 80%), менша частина – до сектантів (духобори, молокани, безпопівці, скопці), всі інші – незначна частина – до православних чиновників і поміщиків. Великоросійське старообрядницьке населення Центральної і Південної України появилося тут у результаті проведення державної політики Росії і не піддавалося закріпаченню. Старообрядники принимали активну участь у розвитку сільського господарства та промисловості Півдня України, традіційно займалися хліборобством, рибальством, торгівлею, промислами та купецтвом.

Міграційні потоки старообрядників класифікуються за етапами: 1) у XVIII ст. – “біглопопівський”; 2) наприкінці XVIII – на початку XIX ст. – “єдиновірський”; 3) у другій половині XIX ст. – “білокриницький”. На території Південної України перші поселення старообрядників утворилися в другій половині 70-х років XVIII ст., слідом за скасуванням Запорозької Січі. З них була сформована перша старообрядницька церква “Єдиновірська” і засновано перший старообрядницький монастир.

Вивчено міграційні потоки старообрядників з Лівобережній і Центральній Україні, які потім, здебільшого, увійшли до складу старообрядницьких Єдиновірської і Білокриницької Церков. Проаналізовано причини розселення старообрядників, їх релігійні центри і регіони осідання на Півдні України (Корсунський монастир; Єлисаветградський, Великознам’янський, Миронівський, Керченський регіони). Також розглянуто засади співробітництва держави і старообрядників Таврійського регіону Південної України, показано роль держави в утворенні старообрядницьких організацій і регіонів, виявлено і досліджено течії та раніше невідомі біглопопівські і безпопівські громади на території Південної України.

Сформульовано висновок, що міграція великоросійських громад на територію Південної України у другій половині XVIII–XIX ст. була частиною плану російської влади, спрямованого на господарське освоєння цих земель і закріплення їх за державою в умовах просування кордонів на південь. Саме на теренах України старообрядники, які на початковому періоду розселення становили абсолютну більшість серед місцевих великоросів, створили дві свої найпотужніші церкви, одна з яких (Єдиновірська церква) при активній підтримці Російської держави формувалася і розвивалася у Таврійському регіоні.

Старообрядництво було виключно російським національно-культурним феноменом, але у XVIII–XX ст. воно відігравало суттєву роль у формуванні української нації, її історії та культури.

Становище релігійних груп в країні взагалі, і старообрядницьких громад, зокрема, суттєво змінилося із здобуттям Україною незалежності. Старообрядці змогли вільно відправляти та відвідувати богослужіння, відкривати недільні школи, відроджувати традиції тощо.

Публікації автора:

1. Бельский А.В. Старообрядцы и архиепархия юга Украины в XVIII–XX веках // Культура народов Причерноморья. – 1997. – № 2. – С. 112–116.

2. Бельский А.В. История Белокриницкой старообрядческой церкви в России и в Крыму (XIX–XX века) // Культура народов Причерноморья. – 1998. – № 3. – С. 89–95.

3. Бельский А.В. Единоверчество и единоверческий Корсунский монастырь: возникновение, история и лица // Культура народов Причерноморья. – 1999. – № 6. – С. 75–87.

4. Бельский А.В. Расселение старообрядцев в Левобережной и Слободской Украине в XVII–XIX вв. // Культура народов Причерноморья. – 1999. – № 9. – С. 60–65.

5. Бельский А.В. Старообрядчество как ветвь Российской православной церкви // Культура народов Причерноморья. – 2000. – № 13. – С. 67–70.

6. Бельский А.В. Запорожские старообрядческие общины // Культура народов Причерноморья. – 2000. – № 15. – С. 51–56.

7. Бельский А.В. Появление старообрядческих рыбацких деревень в Причерноморье (на Керченском полуострове) и связанные с ним экологические проблемы // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. – 2001. – № 14 (53). – С. 149–156.

8. Катунин Ю.А., Бельский А.В. Этапы борьбы за создание церкви у старообрядцев // Культура народов Причерноморья. – 2006. – № 81. – С. 106–109.

Особистий внесок у публікації, написаної сумісно з науковим керівником, складає 50 відсотків об’єму статті і полягає у розробці питання організації старообрядницької церкви.